Справа Гладкого. Як петлюрівський дипломат потрапив до рук бердянських НКВСешників

Арешт

«Вопрос: Вы обвиняетесь в том, что принадлежите к националистическому контрреволюционному подполью. Признаёте ли Вы себя в этом виновным?

Ответ: Нет, виновным себя в этом не признаю».

Арештанта, якого допитував чекіст, звали Микола Дмитрович Гладкий. Йому тільки-но перевалило за п’ятдесят, він був родом із Чернігівщини й останні півтора року працював зоотехніком у Племзаготконторі в Бердянському, Андріївському та Коларівському районах Дніпропетровської області, до якої тоді входили ці населені пункти.

Гладкого забрали двома днями раніше з його квартири №4 на вулиці Карла Маркса, 40 (зараз цей будинок розташований між парафією Православної церкви України та рестораном «Брава Страва»). При затриманні було проведено обшук, під час якого вилучили паспорт, зошити з рукописами і книгу Остапа Вишні «Українізуємось!».

Під вартою Микола Гладкий опинився не вперше – день у день, рівно сім років тому його вже заарештовували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, тільки тоді це трапилося в Києві. І ось історія повторилася.

Житомир-Київ-Ташкент

Своє активне громадське життя Микола Гладкий розпочав 1909 року, коли вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (есерів), що виступала за національно-територіальну автономію України. Під час Громадянської війни він очолював у Житомирі Волинський губернський комітет цієї політичної сили. За одними даними, Гладкий обирався до Українських і Всеросійських установчих зборів, за іншими – був членом Житомирської ради робітничих і солдатських депутатів.

У військах Української Народної Республіки йому було довірено посаду державного інспектора Генерального штабу. Симоном Петлюрою Гладкий призначався дипломатичним представником УНР при уряді Західно-Української Народної Республіки, а пізніше – керівником дипломатичної місії до Москви, відрядженої для перемовин із Реввоєнсовєтом про Конвенцію проти білогвардійців. Та поїздка до столиці виявилася безуспішною. Коли Гладкий повернувся до Києва, місто вже було під контролем більшовиків, а Петлюра – в еміграції.

Есеру нічого не залишалося, як виїхати до Житомира. Відзначившись там нетривалою діяльністю в націоналістичній організації «Федералістична течія», Гладкий знову повернувся до Києва, де потрапив у поле зору НКВС. 

У столиці республіки він не тільки зміг влаштуватися на роботу в «Інститут наукової української мови», а й при губернському відділі народної освіти заснував лекторське бюро. За формулюванням слідства, у цьому бюро Гладкий «проводил работу по отдалению украинского языка от пролетарского русского и сближению его к буржуазному западно-европейскому». Останньою краплею став його вступ до організації «Союз визволення України», головною метою якої було проголошення самостійності та соборності республіки, – петлюрівець був заарештований.

З Київської в’язниці Гладкого звільнили за три місяці, засудивши на трирічну заборону проживати в УРСР, Москві та Ленінграді. Новим містом для його життя став Ташкент, у якому він провів із дружиною наступні п’ять років. Звідти в липні 1936-го подружжя Гладких і прибуло до Бердянська – клімат курортного міста був їм рекомендований лікарями для поправки здоров’я.

Репресований за минуле

Після першого допиту Микола Гладкий зберігав мовчання у в’язниці понад місяць. Але наприкінці листопада написав на ім’я начальника Бердянського райвідділу НКВС Дмитра Пивака самовикривальний лист про контрреволюційну та антирадянську діяльність. Що його спонукало на цей крок – почуття каяття чи тортури – залишається тільки здогадуватися.

У цьому зізнанні, а потім і на допиті в грудні, арештант розповів про створену ним у Ташкенті українську націоналістичну групу і надав детальну інформацію про її діяльність та склад учасників. Зокрема і про свого найближчого соратника Йосипа Марченка, якого він неодноразово агітував перебратися до Бердянська для «совместной работы над общим делом».

Додатково Гладкий зізнався і у шкідництві в галузі кролівництва. Обвинувачений розповів, що в Ташкенті він обіймав посаду керівника Вузколгоспкролиководцентру і «уже в 1932 году убедился, что кролиководство в условиях Узбекистана обречено на гибель, но всё же принял ряд мер в целях расширения кролиководства и добился на него ассигнований».

На запитання про контрреволюційну діяльність у Бердянську, петлюровець відповів, що провести її через відсутність часу і зв’язків не встиг.

Не маючи жодних доказів і не вважаючи за потрібне знайти і допитати Марченка, молодший лейтенант Гальський негайно склав заключітельноє постановлєніє, на підставі якого за два дні Гладкого передали в розпорядження Особливої трійки* при УНКВС по Дніпропетровській області.

Днепропетровской области.

Спроби Вероніки Гладкої потрапити на прийом до Гальського, щоб дізнатися про причини переслідування її чоловіка були марними. Лише під час випадкової зустрічі чекіст відповів, що той був «репрессирован главным образом за прошлое».

Розглянувши справу, у травні 1938 року трійка засудила Миколу Гладкого до вищої міри покарання. Вирок був приведений у виконання через три місяці. Тільки Вероніка про розстріл чоловіка не дізналася: їй збрехали, що він етапований на 12 років у північні табори.

В пошуках правди

Тим часом погіршилося становище і самої Вероніки Гладкої: з Піщєторгу, де вона працювала плановиком, її звільнили, а в інші місця брати відмовлялися (лише на нетривалий час їй вдалося влаштуватися на взуттєву фабрику). Єдине, що залишалося в такій ситуації – це звертатися в різні інстанції з проханнями про звільнення чоловіка. Ось деякі характерні для того часу висловлювання з її листів.

«Глубокочтимый и родной Иосиф Виссарионович! Обращаюсь к Вам, как к отцу и защитнику всех обездоленных и несправедливо обиженных. Дело, которым я осмеливаюсь беспокоить Вас, касается моего мужа…».

«Я знаю, что моё горе слишком ничтожно и теряется в том море высокого подъёма и радости, которое переживает теперь наша страна, готовясь к выборам в Верховный Совет… Умоляю Вас, дорогой товарищ Петровский, не оставьте моей просьбы о пересмотре дела моего мужа и о применении к нему амнистии!»

Однак ці листи до Сталіна і голови Центрального виконкому УРСР Григорія Петровського залишилися без відповіді. Так само, як і листи секретареві ЦК Компартії України Хрущову, прокурору СРСР Вишинському, Військовому прокурору, Прокурору УРСР та начальнику Головного управління таборів – усі їх спустили до Запорізької облпрокуратури і вони лягли в архівну справу. Рішення за всіма цими зверненнями було ухвалено лише у квітні 1940 року: заступник прокурора області у спецсправах Іван Наздзіваний підстав для «опротестования решения суда» не знайшов. Формулювання дуже сумнівне, адже суду над Гладким, по суті, не було.

Влітку 1957 року Вероніка Гладка питання про реабілітацію чоловіка порушила знову. «Я обращаюсь к Вам с великой просьбой о пересмотре дела» – писала вона із села Пряжів Житомирського району Генеральному прокурору СРСР. Цей лист теж спустили в Запоріжжя. За результатами спільної перевірки заступника облпрокурора Г. Штукіна та начальника облуправління КДБ полковника Олександра Мартинова і ця скарга була залишена без задоволення. Хоча в остаточній постанові Штукін зазначив, що «обвинение основано на признательных показания самого осуждённого». Хрущовська «відлига» не допомогла.

Судячи з усього, Вероніка Гладка правду так і не дізналася – у справі є довідка про те, що їй повідомлено про смерть чоловіка від виразки шлунка у квітні 1944-го. Документ датовано 17 травня 1988 року.

*Особлива трійка – орган позасудового ухвалення вироків, до складу якого входили начальник обласного управління НКВС, секретар обкому і прокурор.

Повністю з матеріалами справи можна ознайомитися за цим посиланням.