«Дочекайся мене». Минув рік полону бердянського морпіха Валентина

Вже пішов другий рік, як військовий на ім’я Валентин з бердянського батальйону морської піхоти перебуває в полоні. Він один із тих, хто захищав Маріуполь до останньої кулі, зберіг своє життя, але втратив свободу. Майже увесть цей час наречена бійця Альона, яка емігрувала до Німеччини, робить все можливе, аби встановите його місцезнаходження та якнайскоріше врятувати.

501-й окремий батальон одним з перших зустрів ворога в Широкине Донецької області. До початку російсько-української війни на Сході України це село на березі Азовського моря було популярною курортною локацією, але у 2015-му році після жорстоких боїв від нього залишилась лише назва – всі мешканці були змушені виїхати, а вцілілих будівель майже не залишилось. Знаходячись на тогочасній лінії фронту, Широкине було своєрідним форпостом розташованого за 22 кілометри Маріуполя.

Валентин та його побратими давали ворогу гідну відсіч, але сили були не рівні – рашисти переважали як живою силою, так і технікою. Тому наші захисники були змушені спочатку відступити до околиць Маріуполя, а пізніше – зайняти оборонні позиції на металургійному комбінаті імені Ілліча.

«24 лютого, я прокинулась від настільки гучного звуку, що моє ліжко просто здригнулось. Спочатку я нічого не зрозуміла і лише почула звуки сирен швидкої допомоги та поліції, які неслись по вулиці, – пригадує Альона. – Не пройшло і дві години, як мені подзвонив Валентин і сказав збирати речі з документами та виїжджати з Бердянська в безпечне місце». 

З того дня час для неї зупинився. Дівчина в пошуках безпечного місця виїхала евакуаційним потягом за кордон і почала жити від дзвінка до дзвінка свого коханого матроса та в постійному очікуванні його повідомлень. 

«Я раділа навіть простому знаку «+» в месенджері, адже це свідчило про те, що мій наречений живий, – ділиться спогадами Альона. – Іноді зв’язок пропадав і я могла сидіти з телефоном в руках добу, очікуючи сигнал виклику чи сповіщення про надходження SMS».

Той зимовий день день став завершенням щасливого мирного життя, в якому не було місця вибухам, стражданням та сльозам.

Киянин на ім’я Валентин вступив до лав Військово-морських сил ЗСУ у 2019 році. Після підписання контракту його направили на проходження служби у 501-й окремий батальйон морської піхоти з дислокацією у Бердянську. Це був його перший професійний контракт, розрахований на три роки.

501 ОБМП відноситься до військової частини А1965, перебуває у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС і має непросту долю. Він був сформований десять років тому і базувався в Керчі на Кримському півострові. Проте не минуло і трьох місяців, як в ході російської навали 2014 року підрозділ заблокували ворожі війська. Тоді більшість морпіхів перейшла на бік окупантів, і лише 58 військовослужбовців з 308-ми вирішили продовжити службу у Збройних силах України. Нове життя підрозділ отримав у 2015-му, коли 36-ту окрему бригаду берегової оборони переформатували у 36-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Залишки 501-го окремого батальйону увійшли до її складу, а ще через рік угрупування було передислоковано до Бердянська. З тих пір ОМБП розвивався та розширювався.

У 2020 році, заочно навчаючись у місцевому державному педагогічному університеті Валентин познайомився з Альоною, яка приїхала з Донецькій області. Вона також була студенткою БДПУ та працювала адміністратором у фитнес-центрі «KotenGym». Пара навчалася за різними напрямками: Валентин – на гуманітарно-економічному факультеті, Альона – на факультеті психології та дошкільного виховання. Дівчина диплом вже отримала, а Валентин мав би випуститися у цьому році.

«Місто Бердянськ, у якому нас звела доля – найдивовижніше, проте мені завжди хотілося змін, – розповідає Альона. – Ми планували на початку березня переїхати до Маріуполя. Це місто також було для нас дуже комфортним, ми часто їздили туди разом, любили в ньому гуляти й відпочивати. Сподівалися жити там спокійним життям».

Термін дії контракту у Валентина спливав у травні 2022-го, і повертатися до служби він не планував – пара хотіла одружитися, народити , а хлопець бажав приділяти сім’ї максимально часу. Але не так сталося, як гадалося – російська військова навала мрії молодих людей поламала вщент.

В березні в палаючому та оточеному ворогом Маріуполі зв’язку із зовнішнім світом майже не було. Але час від часу він відновлювався, і тоді Валентин одразу дзвонив, щоб заспокоїти кохану. Казав, що в нього все добре і вмовляв не хвилюватися, хоча у його підрозділу закінчувалися боєкомплект, їжа та вода. Також іноді він прохав зателефонувати його батькам або дружинам побратимів, щоб передати їм звісточку, що хлопці живі та неушкоджені. Тож  Альона знайомилася з жінками, які опинилися в так само психологічно складній і критичній ситуації.   

«Кохана, я поранений, ноги. Звязок є тільки вночі. Люблю тебе, ти в мене сама-сама найкраща» – повідомлення з таким текстом отримала Альона однієї з ночей. Після цього в неї почалися безсонні ночі – вона чекала, що Валентин знову вийде на зв’язок, іноді засинаючи лише від повного безсилля.

За яких обставин морпіх отримав контузію, перелом ноги та опинився у шпиталі, Альоні невідомо досі. Медичну допомогу на заводі бійцям надавали, але неповноцінно – медикаментів не вистачало, а знеболювального не було взагалі. Пізніше дівчина дізнається, що серед військових медикинь, що допомагали пораненим, була і Мар’яна Мамонова, якій доведеться пройти полон вагітною.

10 квітня Валентин вийшов на зв’язок з проханням дочекатись його. Це повідомлення матроса було останнім. Після цього Альоні почали телефонувати дружини інших морпіхів і повідомляти, що бригада потрапила в полон. З часом в рашистських телеграм-каналах та інших ресурсах почали з’являтись фото та відео захоплених українських військових, але в жодному з них свого нареченого Альона не побачила.

Спільно з матір’ю Валентина вона зверталася до всіх профільних служб та на горячі лінії СБУ, МВС, ГУР МО, Національного інформаційного бюро, Офісу Президента та Міжнародного Комітету Червоного Хреста та інших. Лише у червні вони отримали  повідомлення від НІБ, що країна-агресор підтвердила перебування Валентина в полоні. Жодної додаткової інформації родині досі не надали.

Щонайменше у восьми останніх обмінах не було жодного бійця з 501-го батальону, причини цього відповідальні особи родинам хлопців не пояснюють. Так само відсутня і повна інформація про обставини полону військових цього підрозділу. Альона дуже хоче допомогти коханому звільнитися, але одночасно вона боїться і нашкодити, тому з міркувань безпеки його ім’я, прізвище та позивний просить не розголошувати.   

«Ми кожен день спілкуємось з представниками влади, кожен день пишемо звернення, та благаємо нас почути.  Кожен день проходить в сльозах та молитві за наших рідних. Вже більше року ми не чули своїх чоловіків, синів та братів, це рік невідомості та нестерпного болю, – ділиться Альона зі сльозами на очах. – А у них в полоні рік як три, адже вони в нелюдських умовах, їх там катують».

Наразі місце утримання Валентина невідоме, оскільки полонених постійно перевозять в нові табори. Альона йому відправила багато листів та не отримала жодної відповіді. Але зупинятися ні вона, ні інші дружини не збираються.  

«Ми будемо боротись за своїх чоловіків, вони всі повинні повернутись додому в рідну Україну. Особисто я зроблю все для свого нареченного. Завжди казала: моя любов сильніша, ніж найлютіший ворог. І я буду чекати і відстоювати його честь та гідність до останнього» – підсумовує українка.

10 квітня відбувся черговий обмін полоненими, в результаті якого додому повернулися 100 українських захисників та захисниць, серед яких 22 представника Військово-Морських Сил, але жодного бійця з бердянського 501-го бату серед них нема і цього разу.

Матеріал створено в рамках програми експертної підтримки ГО «Інтерньюз-Україна»