Хто не виїхав, той колаборант? Болюче питання для тих, хто залишився в окупованих містах і селах

You are currently viewing Хто не виїхав, той колаборант? Болюче питання для тих, хто залишився в окупованих містах і селах

Гасити пожежу й рятувати людей в окупованому Бердянську – це зрада? А приймати пологи? А навчати дітей математики?
Ми поспілкувалися з пожежником, учителькою й лікаркою з Бердянська, які люблять Україну і чекають на прихід ЗСУ (двоє з них залишилися в окупованому місті). А також попросили експертів пояснити, де пролягає межа між виживанням, професійним обов’язком і колаборантством на окупованих територіях та чому в реальному житті її складніше визначити, ніж на папері. Кримінальна відповідальність за співпрацю з російськими окупантами, відповідно до ч. 6 ст .111-1 Кримінального кодексу України, – позбавлення волі на 10-15 років.

У соцмережах і медіа часто пишуть про те, як не можна робити, але ніде не пишуть – як людям вижити в умовах окупації.

Дві тисячі гривень за посилену службу

Андрій Смірнов (ім’я та прізвище змінено) від першого дня війни разом з колегами чергував у посиленому режимі – добу через добу (у звичайному режимі – доба через три). Кожна робоча зміна забирала чимало нервів.

— До нас постійно приходили військові зі зброєю, ми знали, що в них є наші дані та номери телефонів, — розповідає він. — Також напружувало те, що окупанти зайняли телевежу біля пожежної частини і звідти з автоматами слідкували за всім, що відбувалося на території рятувального управління.

— Якось уночі вони забігли до частини, покликали начальника, приставили до нього пістолет і наказали показати всю частину, – розповідає чоловік. – Їм здалося, що на нашу територію заїхала підозріла машина. Умови, в яких ми опинилися, вимагали великої сили волі, ми майже не спали й не розуміли, на що сподіватися: керівництво між собою про щось розмовляло, особовий склад губився у здогадах.

Наприкінці березня бердянське керівництво частини повідомило: хто не хоче працювати з окупантами, має або звільнитися з роботи, або поїхати з міста, де буде надано інше робоче місце. На виїзд давали лише добу.

— Того ранку, коли в бердянському порту горів “русский военный корабль” (24 березня), офіцери ДСНС разом з сім’ями виїжджали в українське Запоріжжя, — пригадує Андрій. – За кілька годин сталася пожежа на другому поверсі дев’ятиповерхового будинку. Ті, хто залишився в місті, постали перед вибором: ігнорувати пожежу чи не дати вогню захопити верхні поверхи. Я був серед тих, хто вибрав допомогти людям. Відтоді колеги з області вважають нас зрадниками.

За словами Андрія, багато колег мають поважні причини залишатися в окупованому місті.

— У мене старенька мати з хворими ногами (вона майже не ходить), а я її єдина дитина, – пояснює він. – Їй потрібні ліки, яких у бердянських аптеках уже немає, потрібні продукти, які українські пенсіонери на звичайну пенсію в окупації не можуть купити (ціни зросли в рази). Дружину та дітей я відправив на вільну українську територію, а сам залишився доглядати за мамою й тещею, а також охороняти нашу квартиру (вже відомі випадки, коли в порожні будинки й квартири заселяють окупантів, процвітає мародерство). І, звісно, я й далі роблю свою роботу.

У наступні дні після від’їзду керівництва бердянська пожежно-рятувальна частина постала перед гострою нестачею працівників. Ті, хто залишалися весь квітень, працювали через добу, навчали добровольців пожежної справи, покликали на службу пенсіонерів ДСНС. Бердянське управління під час окупації очолив пенсіонер ДСНС Анатолій Псьол.

З окупантами домовилися, що пожежники працюватимуть на волонтерських засадах і усуватимуть лише “мирні” надзвичайні ситуації (не виїжджатимуть на військові об’єкти).

— У 20-х числах квітня ми мали отримати зарплату, але замість неї нам скинули на картки по 2 тис. грн, — розповідає Андрій. — Від колег із сусідніх окупованих міст дізналися, що вони отримали повні зарплати. А що не так із Бердянськом? Багато хто це сприйняв так, наче обласне керівництво здало нас окупантам.

У 20-х числах травня бердянські пожежники зарплат від України не отримали.

За словами Андрія, через постійні хвилювання в колег почалися проблеми зі здоров’ям, почав стрибати тиск. Напруги додавало ще й те, що у травні російські окупанти забрали одного з них до колонії за телефонні перемовини з обласним керівництвом (усі зрозуміли, що розмови пожежників прослуховують). Полоненого довго тримали, катували, забрали його машину.

Зараз бердянські пожежники не виїжджають на військові об’єкти й носять українську форму, хоча на частині вже висить російський прапор. Проте не розуміють, як робити свою роботу й водночас не отримувати грошей.

“Змушують визначитися до початку червня”

Офіційно навчальний рік у школах Бердянська завершився 2 травня. Педагоги, які зараз у відпустці, до 3 червня мають визначитися з подальшою роботою в окупованому місті.

Наталя Степанова (ім’я та прізвище змінено) 20 років пропрацювала у школі, досягла певних успіхів у кар’єрі та не уявляє себе в іншій сфері.

— Є два варіанти: або написати заяву й погодитися співпрацювати, або йти в підпілля – не працюєш, тоді від України обіцяють платити 2/3 від зарплати, — розповідає вона. – Хто співпрацюватиме, то має від 1 вересня викладати за російською програмою. Дуже жаль, що з окупантами тепер співпрацює весь міський відділ освіти. Я поїхала з міста від гріха подалі. Тут дуже хитка грань: один крок — і ти колаборант.

У міському відділі освіти сьогодні дві керівниці: від окупантів – Галина Шадуріна (СБ України в Запорізькій області винесла їй підозру у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 6 ст. 111-1 КК України, що передбачає позбавлення волі на строк від 10 до 12 років), а від бердянської, проукраїнської, – Тетяна Фурманова, яка переїхала до Запоріжжя й звідти підтримує працівників освіти.

— У нас на неї вся надія — каже Наталя. — Дотримуємося її розпоряджень (часто про них дізнаємось із телеграму) і завдяки їм ще отримуємо зарплату. Якщо й надалі отримуватимемо нехай навіть 2/3, то недоречно буде говорити, як мені годувати сім’ю (про що зараз усі говорять). Усі ці місяці ми отримували зарплату, навіть ті, хто виїхав чи не ходив на роботу. Я не знаю, чи вистачатиме цих грошей. Але є речі, важливіші за гроші. Шадуріна сказала, що тих, хто не погодиться співпрацювати з окупантами, виженуть. А вихователів і нянечок у дитсадках начебто вже змушують визначатися й виходити на роботу.

Отже, для педагогів окупованих міст літні канікули-2022 — час великих надій на звільнення територій і можливість повернутись у школи й навчати дітей за українською програмою.

Працювати не заважають, але вимагають повернути трудові книжки

Марія Спіріна – акушерка-гінекологиня Бердянського пологового будинку. Разом з іншими лікарями вона приймає вагітних і породіль не тільки з Бердянська та найближчих сіл, а також з Маріуполя та півдня Донецької області, Розівського району, міста Пологи. У перші дні війни під час повітряних тривог медики брали немовлят і разом з породіллями й вагітними спускалися в підвал. Після важких операцій деякі лікарі залишалися поруч з пацієнтками в коридорах між несучими стінами.

Під час війни вона ще й психологиня: багато розмовляє з пацієнтками, заспокоює їх, консультує вагітних телефоном.

— У перші дні був шок і страх, багато хто постарався виїхати, — пригадує Марія. — З шести лікарів пологового відділення залишилося двоє. Потім протягом тижня кадровий склад відновили (запросили фахівців з інших відділень), пологовий будинок почав працювати в нормальному режимі. Така сама ситуація була і в анестезіологів, і в педіатрів. Спочатку медикаментів не вистачало, але потім з підконтрольних територій України почала надходити гуманітарна допомога та з’явилися медикаменти, необхідні для роботи хірургічного стаціонару й пологового будинку. Зараз ми можемо надавати допомогу цілодобово та в повному обсязі.

У середині квітня в Бердянську призначили нового проросійськи налаштованого головного лікаря – Сергія Прохорова, а начальник відділу кадрів і головний бухгалтер звільнилися. Нова окупаційна влада вирішила об’єднати первинну медичну ланку із вторинною (тобто міську лікарню з поліклінічною службою), а також приєднати до цього підприємства тубдиспансер, психоневрологічний диспансер і швидку допомогу. Але поки що ці зміни лише “на папері”.

— Старі банківські рахунки та печатки ще залишилися, — каже Марія. – Виконувати свої обов’язки окупанти нам не заважають, але вимагають повернути трудові книжки — напевно, щоб ми погодилися працювати в новому лікувальному закладі. До 1 червня ми маємо визначитися, а до середини червня обіцяють підготувати новий штатний розклад. Нині договір з Національною службою здоров’я в нас не розірвано й ми повністю отримуємо зарплату та медикаментозне забезпечення. Якщо окупанти ліквідують підприємство БТМО (КП “Бердянське територіальне медичне об’єднання” – авт.), то ми не знаємо, що буде далі.

Подальша робота Марії та її колег залежить від рішення співпрацювати з новою владою чи ні.

— І тут постає питання: хто більший зрадник — той, хто поїхав, чи той, хто залишився рятувати своїх громадян? — каже вона. – Кількість пологів у нас не зменшилася. На початку війни я, як і інші медики, не мала морального права кидати людей під час повітряних тривог. Зараз багато хто з персоналу залишиться, бо наївно чекати й сподіватися, що Україна надасть рівносильну роботу та безплатне житло в іншій області. До того ж багато в кого тут хворі родичі (мами, тати, бабусі, дідусі), яких і залишити важко, й вивезти неможливо. Ці співробітники працюватимуть за будь-якої влади.

Вона не вважає злочинцями людей, які надають допомогу громадянам свого міста.

— Якщо не їздитимуть водії маршруток, якщо не торгуватимуть продавці, якщо не привозитимуть товар підприємці, то життя зупиниться. І вулиці треба прибирати, і пожежі гасити – місто має й далі функціонувати, — вважає вона.

За нашими даними, до кінця травня мають визначитися зі своєю позицією й робітники відділу культури окупованого міста. Інші мешканці, які зараз не мають ані роботи, ні грошей, не знають, чи можна погоджуватися працювати, щоб хоч якось виживати в умовах окупації. Отже, тисячі людей наразі перебувають у складному моральному та фінансовому становищі.

Колаборант чи патріот?

Колабораційна діяльність — це публічне заперечення громадянином України здійснення збройної агресії проти України та публічні заклики підтримувати рішення держави-агресора, співпрацювати з нею, не визнавати державний суверенітет України на тимчасово окупованих територіях України (ст. 111-1 Кримінального кодексу України). Межа між патріотом, який не покинув своє місто у важкі часи, та колаборантом, змушеним працювати в окупованій зоні, — дуже тонка. Лікарі, пожежники, вчителі, комунальники, підприємці цікавляться: якщо вони залишаються вдома та обслуговують своїх громадян, чи є вони зрадниками?

“Локатор.online” розпитав про це в експертів.

Сергій Данилов: “Виконання службових обов’язків не є колаборантством”.

На думку політолога, експерта Центру близькосхідних досліджень Сергія Данилова, колабораційну діяльність треба розглядати у двох вимірах: не тільки в юридичному, а й у суспільному, зважаючи на уявлення людей.

— У суспільному уявленні колаборанти – це ті, хто працює з ФСБ, “здає” учасників АТО й активістів, — пояснює він. — До того ж частіше такі люди здають своїх ворогів і так розв’язують власні суперечки та здійснюють акти помсти. Також зрадниками є ті, хто “засвітився” в органах окупаційної влади. Тобто є дві категорії безперечних колаборантів: перша – “стучить на наших”, а друга — здійснює владні функції від імені агресора-окупанта. Також люди вважають колаборантами тих, хто бере участь у пропагандистських акціях (наприклад, на 9 травня) і хто підтримує неформальні, дружні стосунки з російськими військовими. Але якщо людина не перебуває в панібратських стосунках з окупантами й виконує свої прямі обов’язки на користь міста, то це не є колаборантством.

За словами Данилова, зараз у Верховній Раді розглядають законопроєкт про колабораційну діяльність, але якщо його ухвалять у нинішньому вигляді, то він буде дуже “звуженим”.

— Треба зважати на реальну ситуацію, — впевнений експерт. — Тут дуже тонка межа між забезпеченням лояльності, підтримкою “своїх” і розумінням ситуації на окупованих територіях.

Ганна Лисенко: “Діяльність, пов’язана зі співпрацею або підтримкою окупантів, може бути колабораційною”.

Як зазначає Ганна Лисенко, адвокатка з трудового права й членкиня Комітету з трудового права Національної асоціації адвокатів України (НААУ), також колабораційною діяльністю працівників вважають:

  • передачу окупантам матеріальних ресурсів,
  • провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, зокрема окупаційною адміністрацією держави-агресора,
  • добровільне зайняття працівником посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій у незаконних органах влади окупантів,
  • участь в організації та проведенні незаконних виборів або референдумів,
  • організація та проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності, спрямованих на підтримку держави-агресора, активна участь у таких заходах,
  • добровільне зайняття посади в незаконних судових або правоохоронних органах, створених окупантами.

Тобто будь-яка діяльність працівників, пов’язана зі співпрацею або підтримкою окупантів, може бути колабораційною й за неї каратимуть позбавленням волі.

Наприклад, колаборантом може бути:

  • учитель, який з 1 вересня погоджується працювати за російською програмою,
  • лікар, який працюватиме в новій медичній структурі, створеній окупантами,
  • пожежник-рятувальник, працівник КП, поліцейський, медик та інші працівники, які отримують зарплату від окупантів,
  • держслужбовці, які працюватимуть у новоствореній окупантами організації,
  • підприємець, який укладає договір на ведення діяльності у курортний сезон з виконкомом, створеним окупантами.

Сергій Заєць: “Для тих, хто залишається, життя теж триває”.

Адвокат Сергій Заєць уже вісім років займається проблемою порушення прав людини через окупацію Криму (і кілька років співпрацює з Інститутом розвитку регіональної преси). Він не з чуток знає, перед якими проблемами постають мешканці окупованих територій.

— Не всі можуть виїхати з окупованих територій, і для тих, хто залишається, життя теж триває, — каже він. — Хтось — через догляд за хворими родичами, комусь просто нікуди або ні на чому їхати чи немає грошей, щоб облаштуватися на новому місці, комусь просто не вистачає сміливості залишити звичну обстановку й поринути в невідоме, а хтось не встиг, бо росіяни не випускають.

Також відомі випадки, коли, попри масову підтримку державою та волонтерами, переселенців не завжди гостинно приймають в інших громадах. Такий негативний досвід теж впливає на рішення їхати.

Схожу справу вже розглядав Європейський суд з прав людини (Demopoulos and Others v. Turkey, 01/03/2010).

— Так звана Турецька Республіка Північного Кіпру (ТРПК) є окупованою територією, чимось на кшталт Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії тощо й не має статусу незалежної держави, — розповідає Сергій Заєць. — Проте в одній з кіпрських справ ЄСПЛ наголосив, що час на окупованих територіях не завмирає, відбувається міграція, люди народжуються, вмирають, успадковують майно, тому ні юридичний, ані економічний вакуум неможливий. Це означає, що люди, які залишилися на окупованих територіях, не можуть відкласти на невизначений час народження або виховання дітей, обходитися без їжі, медичної допомоги тощо. Хто зміг виїхати – виїхав, хто не зміг – залишився, і їм треба й далі жити — як правило, в умовах сучасного міста або іншого поселення. Це також вимагає від людей певної самоорганізації, інакше спільнота дуже швидко повернеться до середньовіччя: з епідеміями, антисанітарією, пожежною безпекою, безграмотністю тощо. Є речі, якими не можна нехтувати. Спокуса керуватися радикальною “революційною свідомістю” та поділити світ на чорне й біле дуже велика, і найбільше їй піддаються ті, хто перебуває в безпеці й сам не постраждав від російської агресії. Але потрібен зважений підхід, який брав би до уваги звичайні щоденні потреби людей.

На думку Сергія Зайця, межа — що нормально, а що ні — проходить там, де вирішується питання сприяння чи несприяння окупанту.

Якщо ми говоримо про кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність за Кримінальним кодексом України, то формулювання ст. 111-1 КК не є досконалим. Наприклад, сприяння запровадженню встановленню російських стандартів освіти має значення, коли йдеться про гуманітарні дисципліни, такі як історія, література тощо. Але навряд чи є істотна розбіжність у викладанні природничих і точних наук (математики, фізики, біології тощо). Дещо складніше з географією, бо вона містить значну політичну складову. А відповідальність за господарську діяльність у взаємодії з державою-агресором — украй невдале формулювання. Певною мірою на окупованих територіях усі взаємодіють з окупантом. Окупант може запровадити оподаткування або вимагати отримати дозвіл на продаж навіть власної городини. Чи є це взаємодією? Певна господарська діяльність потрібна, щоб підтримувати життєдіяльність міста. Після Бучі й Ірпеня від окупанта не варто очікувати на якусь особливу стурбованість щодо гуманітарної ситуації на окупованих територіях.

— Сам термін “взаємодія” в такому разі можна буде розтлумачити більш-менш однозначно лише на підставі судової практики, яка складеться протягом доволі довгого часу в майбутньому, — вважає адвокат. — Коли розглядатимуть різні ситуації, різні обвинувачення та оскаржуватимуть вироки, тоді й буде окреслено межу. На жаль, це може зламати не одну людську долю. Важливо також те, чи дії зроблено добровільно, чи під примусом або в стані крайньої потреби.

Загалом у разі окупації міжнародне гуманітарне право вимагає від окупанта дотримуватися режиму “консервації”: нічого не змінювати на окупованій території без крайньої потреби. Ідея міжнародного гуманітарного права полягає в тому, що цивільне життя має бути максимально відділеним і захищеним від війни. Але Росія не дотримується цих вимог і провадить агресивну війну, що й змушує уряд України шукати рішення, зважаючи на поточну геть не ідеальну з погляду міжнародного гуманітарного права ситуацію.

Три головні питання для мешканців окупованих територій
  1. На яку соціальну допомогу можна сподіватися в окупації?

За інформацією адвокатки з трудового права Ганни Лисенко, громадяни, які перебувають на окупованих територіях, або які евакуювалися з населених пунктів, де тривають бойові дії, чи проживають у деокупованих населених пунктах, згідно з Постановою КМУ № 457 від 16.04.2022 р. мають право отримувати допомогу в розмірі 2 тис. грн щомісячно. Для отримання таких грошових виплат громадяни можуть подати заявку на отримання допомоги шляхом заповнення форми на інформаційній платформі “єДопомога“.

До того ж для осіб, які перебувають у тимчасовій окупації, нарахування й виплату заробітної плати та соціальних виплат (пенсій, соціальних допомог, пільг і субсидій тощо) Україна продовжила в повному обсязі.

2. Що робити зараз, щоб потім повернутися на роботу після деокупації?

Якщо працівники зараз перебувають на окупованій території, то роботодавець може:

• запровадити дистанційну або надомну роботу за змогою та з виплатою зарплати,

• оголосити простій з виплатою працівнику ⅔ окладу,

• надати щорічну основну відпустку не більш ніж 24 дні й додаткові відпустки за змогою,

• надати відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку на час війни,

• призупинити дію трудового договору, при цьому з/п не виплачувати, але зберегти посаду. Роботодавець фіксує розмір з/п, яка могла би бути, та ЄСВ (для можливості подальшого стягнення збитків з країни-агресора та виплати компенсацій).

У разі якщо роботодавець не має змоги вжити жодної з названих дій, працівник може не виходити на роботу й не писати жодних заяв окупанту або колаборанту.

Якщо працівники й далі виконують свою роботу на окупованих територіях і не вчиняють жодних дій, про які зазначено у ст. 111-1 Кримінального кодексу України, то такі дії працівників не можуть бути пов‘язані з колабораційною діяльністю.

3. Що змінилось у трудовому законодавстві під час воєнного стану?

Під час воєнного стану уряд ухвалив низку законів у сфері трудового права, про які повинні знати робітники, що працюють на окупованих територіях.

З 24 березня 2022 року діє Закон № 2136 “Про організацію трудових відносин в умовах військового часу, який регулює питання оформлення трудових відносин, зміну істотних умов праці, надання або відмову у відпустці, звільнення та призупинення дії трудового договору”.

12 травня 2022 року Верховна Рада ухвалила за основу три законопроєкти, якими планує змінити трудові відносини майже в усій трудовій сфері:

  • № 7251 щодо оптимізації трудових відносин в умовах воєнного стану,
  • № 5371 щодо укладення трудового договору в умовах договірного режиму, що є відмінним від умов КЗпП України,
  • № 5266 щодо посилення захисту прав працівників.

Згідно з останнім законом внесено зміни у сфері колективно-договірного регулювання, дискримінації у сфері трудових правовідносин і масових звільнень.

За вказаними законами працівники в разі смерті роботодавця-ФОПа або визнання його безвісно відсутнім чи померлим можуть припинити трудовий договір через центр зайнятості. Для цього слід подати заяву до центру зайнятості за місцем проживання, а також заяву про припинення трудових відносин.

У разі неможливості забезпечувати працівників роботою у зв’язку зі знищенням виробничих, організаційних і технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій, працівника можуть звільнити. Але таке звільнення можливе лише в крайньому разі, якщо працівника неможливо перевести за його згодою на іншу роботу та з виплатою вихідної допомоги в розмірі, не меншому за середній місячний заробіток.

Також може бути спрощено процедуру скорочення працівників (за 10 днів), якщо звільнення пов’язане зі знищенням майна роботодавця в результаті бойових дій.