Євгенія з окупованого Мелітополя: «Страшно, довго, боляче, але світ зміниться на краще»
Євгенія – мешканка Мелітополя, яку війна застала вдома. У своєму місті вона із родиною залишається й досі. Не дивлячись на ризики, Євгенія погодилась поспілкуватись з нами та розповісти про своє відчуття окупації – ганебного та принизливого явища, яке ще продовжується, але неодмінно скоро закінчиться. Спочатку ми планували це зробити у форматі відео, але з огляду на загострення ситуації та пов’язану з цим необхідність дотримання безпекових заходів, вирішили обмежитися текстом. З цих же причин не називаємо прізвище та інші дані Євгенії, які можуть її деанонімізувати.
– Євгеніє, чим ти займалась до 24 лютого?
– До початку повномасштабної війни я працювала у своєму місті Мелітополі бухгалтером на одному з підприємств. Чому обрала саме таку професію? Важко сказати – цей шлях був довгим, але ця робота мені подобається.
– Як ти дізналося про початок війни? Поділись своїми почуттями, будь-ласка.
– Того ранку я прокинулася вдома від гучних вибухів з боку аеродрому. Його добре видно з вікон моєї квартири. Мене буквально хвилею підкинуло у ліжку! Я тоді ще подумала, що хтось з необережност кинув цигарку і загорівся склад ПЗМ… Але те, що я побачила у вікні, було явно не пожежею від недопалку. Потім був вибух у іншій частині міста. «Збирай речі. Війна!» – сказав мені чоловік, а я не вірила… Досі глибока біль у душі. Ні. Неможливо.
– Як ти дізналася про те, що місто окуповане? Чи так ти уявляла собі окупацію раніше?
– Про те, що наше місто було «відкритим» для непроханих гостей, я зрозуміла наступного дня, коли зателефонувала колезі з військового містечка. Вона мені відповіла, що вранці 24-го її чоловік та решта військових зі своїми сім’ями виїхали з міста. Окупація відбулась без перешкод. І що це таке я ніколи раніше не замислювалась.
– Як змінилося твоє життя у перші дні окупації?
– Ми переїхали в інший район міста. До квартири мами мого чоловіка зібралися три родини. Мені подзвонили з роботи і сказали поки на працю не виходити. Це було логічно… Життя стало на паузу та перетворилось на черги до аптек, банкоматів, магазинів.
– Чому вирішила займатися волонтерством?
– Я не волонтер у звичному розумінні, але деякий час всім своїм знайомим сусідам, які живуть одиноко та мають поважний вік, у допомозі я не відмовляла. В тому числі і зверталася за допомогою для них у штаби гуманітарної допомоги.
– Як ти ставишся до виразу: «хай буде окупація, аби не бомибили»?
– Я не сприймаю цю фразу. Так, моє місто не обстрілюють, але відчуваю біль та злість, що це відбулось із моїми рідними у Маріуполі. Мене уже обурює що це допустили, та не захистили нас ті, хто мав це зробити. Це мене просто паралізує – я закриваюсь у собі. З лютого по Великдень я не наважувалася подзвонити подрузі, через те, що на своє питання: «Ти як?», я почую відповідь: «Чи є в тебе глузд? Як я можу бути?»…
– Що зараз для тебе найважче в житті?
– Тиждень тому я вперше плакала через від’їзд близьких мені людей до іншої держави. Мені важко через те, що попереду невідомість. Так, я маю надію на мир, але більше нічого, крім надії.
– Якщо можеш, поділись, будь-ласка, чому досі залишаєшся на окупованій території?
– Я не їду з Мелітополя через те, що це – мій дім. Всією родиною ми виїхати не зможемо. Дивлячись на досвід від’їзду наших знайомих та родичів, ми вирішили з чоловіком, що наше місце тут. Коротко я не можу відповісти чому так склалося, але це наш свідомий вибір.
– Чи ти будуєш плани на майбутнє?
– Я ніколи не планувала своє майбутнє. В мене є мрії – я їх втілюю. Моє життя налагоджене і цілком мене влаштовує. Скиглити про те, що зросли ціни, що я не можу користуватися звичайними миючими засобами та відвідувати торгівельні центри – я не буду. Я розумію, що в країні війна і хтось поклав своє життя за те, щоб людство усвідомило справжні життєві цінності. Я чекатиму стабілізації ситуації. Страшно, довго, боляче, але світ зміниться на краще.
– Що побажаєш тим, хто виїхав?
– Я бажаю людям, які виїхали зі своїх домівок, щоб вони мали можливість скоріше до них повернутися. На мою думку, це найголовніше.
– А що побажаєш тим, хто залишається на захоплених територіях?
– Тим, хто залишився, я бажаю сил, аби пережити всі ці важкі зміни та гідно витримати те, що з нами відбувається. Бажаю, перш за все, бути вірним собі і своїм цінностям.