«Королівський прийом»: життя українських біженців в Норвегії очами бердянки Валентини Ємельяненко
«У нас тут майже кожен день мітинги на підтримку України, на яких збираються кошти для ЗСУ. Для культурних обмінів з місцевими мешканцями і збереження власної ідентичності, я з колежанками зареєструвала громадську організацію «Ukrainsk råd I Sarpsborg», яку довірили очолити мені. Наша мета – артикуляція українськості в норвезькому просторі» – розповідає біженка з Бердянська Валентина Ємельяненко. На Батьківщині вона відома як експертка з гендерних питань та правозахисниця.
Рóде
Королівство Норвегія запропонувало українським біженцям чи не найкомфортніші умови серед країн Європи. За даними ООН на середину квітня, туди виїхало вже більше 45 тисяч наших громадян. Приблизно 90% з них – це люди, які втратили житло в наслідок окупації чи бойових дій. Серед них і Валентина.
Найчастіше перебування українців в Норвегії починається з Роде – найбільшого первинного реєстраційного центру для вимушених мігрантів, розташованого в однойменному містечку поруч із Осло.
Роде виглядає як великий критий стадіон з різними локаціями за напрямами послуг: виготовлення тимчасових документів, термінова діагностика здоров’я (і за потреби лікування, навіть стоматологічне), невелика перевірка поліцією, оформлення дітей тощо. Тут відбувається розподіл біженців по приймаючим комунам – рандомний процес, що виконується електронною системою, вплинути на результати якого ні вмовляннями, ні тим паче корупційним шляхом неможливо – такі правила, і норвежці не люблять, коли їх порушують.
«Індивідуальний підхід в цій країні майже не застосовується, – пояснює Валентина, – тому відомі випадки, коли людина із автівкою потрапляла до квартири в центрі міста, а багатодітна жінка без машини отримувала житло на околицях, звідки до найближчої зупинки громадського транспорту треба добиратись півгодини. Так з точку зору норвежців виглядає тотальна рівність і багатьох українців це шокує».
В Роде сім’я Валентини отримала не тільки їжу і одяг, а й ортопедичні матраци та чисту постіль. Це дозволило трохи відновити сили, адже шлях до Норвегії із захопленого рашистами Бердянська тривав 11 днів.
«Умови проживання там пристойні, щось краще серед подібних центрів годі й шукати в усій Європі, – підсумовує Валентина, – персонал Роде дуже привітливий: зустріне, допоможе піднести сумки, дасть дитині іграшку, заспокоїть. А якщо під час обіду хтось затримався , офіціант знайде вас та привезе їжу».
Після проходження усіх реєстраційних формальностей біженців відправляють в мутак (motak) – центр по типу гуртожитку – або, якщо пощастить, до готелю. Там вони чекають на отримання так званої «блакитної картки», яка фактично є візою для проживання і роботи, а також гарантією державного захисту. Однак відомі й винятки, коли людей зустрічали в аеропорту і везли до готелю, де вони жили та харчувались за рахунок держави до отримання «блакитної картки». Звідти одразу їхали на постійне проживання в комуну, не побачивши ні Роде, ні мутаку.
Ставангер
До таких виключень сім’я Валентини не потрапила. Їх направили на берег Північного моря – до міста Ставангер, який для них визначила система. У нафтовій столиці Норвегії, як його ще називають, бердянці провели наступні сім місяців. В місцевому мутаку, який можна порівняти з пансіонатом, їх побутові потреби, як і усіх інших українців, були забезпечені повністю – включно з виплатою невеликих коштів та щоранковою доставкою доньки на шкільному автобусі у школу. Адміністрація вимагала від біженців лише прибирання приміщень та прилеглої території, але і в цьому їм допомагають місцеві. Валентина швидко приходила до тями після пережитих жахів окупації та спостерігала, як норвежці працюють з біженцями.
«Там я вперше зрозуміла, що природня повага до кожної людини, незалежно від її віку, соціального походження та статусу, у норвежців в крові – вони інакше комунікувати не вміють. Ми зустрілися і з відкритістю, добротою та простотою, абсолютною відсутністю агресивності. До людей однаково гарно ставляться і у державних інстанціях, – пригадує біженка. – Час у мутаку я не гаяла – підтягувала свої знання з англійської (тут її знає кожний), допомагала місцевим волонтерам та проводила багато онлайн-тренінгів з психологічної роботи. Це дозволяло мені відволіктися самій і одночасно допомагати жінкам, які цього потребували».
Валентина багато спілкувалась з місцевими журналістами, розповідала про побачені страхіття війни, злочини російської армії та важливість гуманітарної і військової підтримки Україні. Вона проводила онлайн-зустрічі зі студентами і викладачами БДПУ, приймала участь в написанні Посібника для гендерних радників, а також офлайн долучалась до організації гуртків в’язання, спортивних турнірів та роздачі закуплених норвежцями взуття та одягу.
Разом з цим Валентина чекала можливості перебратися поближче до Осло. Там вже багато років мешкає її кузина, яка, власне, і запропонувала знайти притулок у цьому північному королевстві. Наявність родичів – чи не єдина обставина, яка дозволяє біженцям змінювати місце проживання, не втрачаючи підтримку держави. Нею родина Ємельяненків і скористалась. Вони врешті переїхали до Сарпсборгу – історичної столиці Норвегії, розташованій в годині їзди від Осло – столиці сучасної.
Сарпсборг
Ця комуна також виявилась дуже привітною. Бердянців зустріла представниця влади, до речі, також українка, яка переїхала до Норвегії 15 років тому. З дороги їх пригощали кавою, соком, смаколиками.
«Нам виділили дві години, розмовляли доброзичливо, ніби з родичами, видали картку з грошима та повезли поселяти. Квартиру нам надали у котеджному містечку на березі Гломми – найбільшої річки в країні – вона виявилась з терасою, каміном, посудом та меблями. Не вистачало лише штор на вікнах, але тільки тому, що з нами хотіли узгодити їх колір (їх привезли та повісили наступного дня). Також нам надали нову побутову техніку, зазначивши, що при поверненні на Батьківщину, ми можемо забрати її з собою. Нас тут загалом 200 українців і усім надано приблизно однакові умови», – каже Валентина.
Проте в інших, особливо маленьких північних, комунах умови дещо різняться – це пов’язано з їх обмеженими можливостями. Там просто відсутнє вільне комфортне житло і влада надає українцям те, що є – іноді необжите, з сирістю та пліснявою. Через це виникали поодинокі випадки невдоволення від наших співвітчизників, тому нещодавно уряд побудував в Осло новий гуртожиток для українських одинаків та бездітних пар.
В Сарпсборзі Валентина, як і всі українці, вступила до державної інтродукційної програми, яка зобов’язує відвідувати курси з вивчення норвезької мови (треба досягти рівня В1), національної історії, культури та передбачає заробітну плату, відпустку і вихідні. Викладання відбувається переважно на базі приватних шкіл та без перекладачів. Також передбачається стажування за українським профілем освіти чи досвіду, наприклад, в редакціях газет, муніципалітеті, пекарнях, садочках тощо.
«Інтропрограма триває півроку, але українцям як вийняток дозволено її продовжувати до півтора року, чим вони охоче користуються, паралельно починаючи підпрацьовувати. Наші люди тут швидко адаптуються, тому без труднощів влаштовуються і, як правило, за власними інтересами. Особисто я хочу і далі займатися захистом прав жінок та дітей», – відверто говорить жінка.
Українці за цією програмою отримують приблизно 16000 крон без податків, плюс відшкодування половини вартості оренди житла та комунальних послуг (це ще від 4 до 6 тисяч крон). Таким чином у середньому щомісяця виходить біля 2000 євро на людину. Для комфортного життя цього вистачає.
Реальність та плани
В Норвегії класична освіта для іноземців є платною, виключення лише для українців, які приїхали у 2022-му році. Дипломи українського зразка тут визнають, оплату їх перекладу бере на себе уряд цієї скандинавської країни. Взагалі, норвежці до українців ставляться тепло і масово їм допомагають. Вони привозять до мутаків повні багажники одягу та солодощів, оплачують дітям екскурсії, збирають їх до школи. Безкоштовно і безтерміново діляться велосипедами і навіть автівками.
«Коли випало багато снігу, хтось з сусідів зранку почистив доріжку до нашого входу у котедж, – пригадує Валентина. – За увесь час я не можу пригадати жодного негативного прояву від норвежців. На жаль, українці іноді цим зловживають. Наприклад, їздять в потягу без квитку або не оплачують парковку. Часто їм це прощають, проте були випадки, коли наших людей штрафували і навіть висвітлювали це в медіа. Але без хейту – лише для того, щоб така поведінка не повторювалась в подальшому».
Наразі Валентина з колежанками готується до участі у фольк-фестивалі, який відбудеться влітку. Для презентації України вони вже створюють хенд-мейд та інсталяції. Діти плетуть браслети з національною символікою, які планується продати, а виручені кошти направити до України.
«Ще ми контактуємо з бібліотеками – тут це живі місця для заходів та зустрічей. Виявилось, що в бібліотеці Сарпсборгу немає україномовних книгЗа пропозицією комуни я займаюся питаннями комунікації з біженцями, створила і адмініструю Facebook-спільноту українців Сарпсборгу. Я і надалі хочу об’єднувати всіх співвітчизників, які опинились у цій країні, – ділиться планами бердянка. – Вже пройшов рік нашої невизначеності, люди потрохи починають будувати плани на майбутнє, але про повернення додому говорити зарано. Єдине, що нас тут всіх об’єднує – це бажання Перемоги».
Матеріал створено в рамках програми експертної підтримки ГО «Інтерньюз-Україна»
Підписуйтесь на наші сторінки у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не пропустити.