«Краще померти дорогою до свободи, ніж жити в російській окупації»: подружжя пенсіонерів із села Осипенко

Ракети з неба – не так страшно, як російська окупація, кажуть 64-річна Ольга та її 78-річний чоловік Михайло. Вони змогли вирватися з окупованого села Осипенко, що на Запоріжжі неподалік від Бердянська. У перший день окупації росіяни розстріляли машину з цивільними. Залякування, терор, викрадення та катування мешканців не припиняються донині.

«Ми жили неподалік траси, тож колону російських танків побачили першими, – розповідає пані Ольга. – Був страх, який зціпив душу. Односельчани сідали в машини і хотіли виїхати. Першу ж машину розстріляли. Нам заборонили підходити до неї, поховати вбитих. Мусили дивитися на мертві тіла та боятися повторити їх долю».

Потім розстріляли транзитну машину, яка їхала з Маріуполя. З того часу мешканці Осипенка втратили спокій та сон, розповідає жінка.

Окупація почалася з обшуків та викрадень

Росіяни вривалися в будинки, шукали там «нацистів», «азовців». Викидали людей на вулицю, трощили двері та вітрини магазинів.

«Вони не були схожі на людей, більше на якихось скажених тварин, – каже українка. – Обшуки тривали майже щодня. Вони заїжджали на вулиці на броньованій техніці. Десятки російських солдатів сиділи зверху – у масках, з автоматами. Залітали в будинки, роздягали чоловіків догола, обдивлялися, які у них татуювання. Будь-який натяк на патріотизм – і людина зникала».

Знайшлися у селі кілька зрадників. Одна жінка, медсестра за освітою, депутат сільської ради, пішла до росіян із пропозицією призначити її головою. Натомість пообіцяла показати, де живуть військові та родини, які мають активну проукраїнську позицію.

«На все десятитисячне село знайшлося 7-10 таких зрадників, але біди вони наробили, – розповідає пані Ольга. – Колаборантка зняла український прапор та почепила російський. Вночі його зняли та сплюндрували партизани. Окупанти тоді намалювали на будівлі сільської ради величезний триколор. Партизани змінили смужку на зелену – вийшов один із прапорів Запорізького козацтва».

Окупанти пішли по магазинах запитувати, хто купував зелену фарбу. Там розвели руками – вона є в кожному будинку села. Це найтиповіший колір, яким фарбують ворота. Тоді росіяни зробили оголошення: якщо такі дії повторюватимуться, в центрі села розстріляють десять людей, які їм трапляться на очі. Машина з вбитими наче говорила: росіяни не жартують, це не пусті погрози. Почалися викрадення та зникнення людей. Одним із перших викрали директора місцевого краєзнавчого музею Олега Будяка. Молодий чоловік роками опікувався національно-патріотичним вихованням дітей та молоді: збирав вироби народного мистецтва, організовував майстер-класи, експозиції про відомих мешканців села.

«Наскільки знаю, на будівлі музею самі ж окупанти намалювали свастику, а потім показували її по всіх телеканалах, що знайшли нациста, – каже жінка. – Але це цілковита брехня. Він порядна людина, добра, інтелігентна».

Партизани давали відсіч

Попри страшний терор – на окупованих територіях є потужний спротив з боку партизанів. Окрім психологічного тиску у вигляді розвішування українських прапорів, оголошень, вони нападають на блокпости ворога, інформують українських військових про пересування ворожої техніки.

«Були випадки нападу на російські блокпости, – каже Ольга з Осипенка. – Комендант нашого села чеченець Ахмед після кількох випадків знищення російських військових попередив: буде за одного знищувати десятки цивільних без попередження, виріже все село».

Людей, яких підозрювали в симпатії до України, забирали з дому з чорними целофановими мішками на головах. Ніхто з тих, кого взяли в заручники, не повернувся до родин.

Вони робили все, щоб залякати сельчан, змусити погодитися на будь-які умови. Жодної інформації про неокуповану територію України не доходило. Вимкнули всі українські канали, глушили українських мобільних операторів.

«Росіяни ховали техніку у житлових кварталах, – згадує українка. – У перші дні вони стояли у посадці, де їх накрила наша авіація. Тоді вони перемістилися до шкіл, будинків, дитсадка. Стояли за спинами мирних людей, як і обіцяв їхній вождь».

Вбити могли за українське слово

Запоріжжя – переважно російськомовний регіон. Однак навіть ті, хто розмовляє російською, у побуті використовують багато українських слів. Активна русифікація регіону витіснила більшість українських слів з офіційного мовлення, але не змогла з побуту.

«Мою знайому ледве не застрелили на вулиці, – говорить пані Ольга. – Вона несла в руках олію. Росіянин запитав, що несе. Вона й сказала українською: «Олію». На що почула: «Скажи нормальною, а не телячою мовою, «подсолнечное масло», а то вб’ю».

ід дулом кулемета навіть патріотичних людей змушували робити проросійські зізнання. Жінка розповідає про свого юного сусіда. Той відслужив в армії, хотів, але не встиг, записатися до війська. Родина дуже патріотична. Аж раптом він став героєм сюжету на російському телебаченні. В ньому хлопець дякував російській армії за «звільнення села від нацистів».

«В житті не повіримо, що він зробив цю заяву з доброї волі, – переконане подружжя біженців. – Ця родина була прикладом служіння рідному селу та Україні. Вони були першими у списках на знищення. Мабуть, з особливим цинізмом росіяни змусити скоритися саме цю родину. Як – можемо тільки здогадуватися».

Проїхали 26 блокпостів, щоб не стати співучасниками вбивств

Весь час, поки родина перебувала в окупації, боялися – можуть прийти й по них. Від Майдану 2014 року чоловік та жінка підтримували проукраїнські сили, брали участь у патріотичних заходах, займалися волонтерством.

«Але навіть не смерті ми боялися. Боялися, що змусять допомагати вбивцям», – зізнається жінка.

Її чоловік Михайло, попри свій солідний вік, – один із найвідоміших майстрів у селі. Ремонтує техніку, теплові насоси, комбайни, трактори. До вторгнення у родини був невеликий бізнес – майстерня, яка годувала та давала змогу підтримувати армію.

«Ми знали, що люди й гинуть дорогою, але поштовхом для втечі стало відео жінки з Маріуполя. Вона плакала, кричала: «Нас везуть у росію, я не хочу в росію, відпустіть мене додому». Ми подумали: а раптом нас теж вивезуть у росію? А раптом, ще гірше, змусять чоловіка ремонтувати їх техніку, автомати? Для нас краще було вмерти дорогою до свободи, ніж жити в концтаборі під назвою росія».

Росіяни попередили: вам не буде куди повертатися

З села вирушила велика колона. Однак родина та ще дві пари їх знайомих не наважилися приєднатися до неї. Вони поїхали складним, але більш надійним шляхом через 26 блокпостів.

«Для мене тепер назавжди росіяни будуть асоціюватися з мародерством. У селі вони виносили все, що бачили. Забирали у людей машини, виносили з магазинів інструменти, меблі, техніку. Але на блокпостах – це вже був апогей жадібності. У родича забрали всі його заощадження – 100 доларів. З жінок знімали золоті прикраси. Люди ховали, що могли, але ланцюжки з хрестиками, сережки, обручки – це наче частина тебе. Навіть не замислюєшся, що можуть забрати. Зняли з одного чоловіка футболку, яка сподобалася солдату», – розповідає пані Ольга.

Коли люди виїжджали, то росіяни попереджали: вам не буде куди повертатися. Казали, що ваш будинок займуть наші родини, які ми привеземо сюди після перемоги російської армії.

Найважчими для родини були останні кілька кілометрів – на лінії розмежування. Там вони їхали буквально по мінному полю. І чудом вціліли, бо мін було, наче грибів після дощу.

«Коли під’їхали до першого українського блокпосту і побачили нашого військового, наш прапор, то я плакала. Вийшла – цілувала руку солдату. Наші герої, хлопчики, титани, на яких ми молимося щодня. Всі плакали – і чоловіки, і жінки. Ми не могли повірити, що на волі».

Голод та кулемети – російська агітація на «референдумі»

До Катовіце родина приїхала, бо тут живе донька та племінниця. Племінниця приютила, донька працювала тут сезонно. Зараз вона винаймає для батьків житло.

«Ми не звикли жити у когось на шиї, дуже шкода доньку, яка віддає половину зарплатні, щоб заплатити за нашу квартиру. Ми вперше в Європі і вражені, яке гарне тут життя, як все зроблено для людей. Віримо, що Україна теж зможе відбудувати таке після перемоги».

З села Осипенко, що неподалік від Бердянська, виїхало щонайменше 50-60% мешканців. Люди рятують життя. Однак є ті, хто боїться виїжджати, має хворих родичів, яких не може покинути, без власного транспорту.

«Коли вдається отримати якусь звісточку з дому, то люди чесно кажуть: вони не витримують тиску. Їх морять голодом, страхом, залякують розстрілами. Так росія готує населення до участі у псевдореферендумі».

Арештували директора школи, який не захотів співпрацювати з ними. Нібито сказали: посидиш у в’язниці до вересня, а там ще просити будеш випустити тебе та працювати за російською програмою.

Родина безмежно вдячна Польщі та польському народові, які підтримали Україну, але вважає: на кордоні треба запитувати, кого підтримують біженці. Вони дуже бояться, щоб за деякими біженцями не зайшов сюди «русский мир».

«Нещодавно був прикрий випадок у черзі по гуманітарну допомогу, – каже Ольга. – Жінка, з її слів, біженка з Донецької області, мешкає у Польщі вже вісім років, голосно розповідала: у війні винні США, Європа та український Євромайдан. Я запитала її: «Так українці підняли революцію за право бути частиною Європи, а що ти тут робиш, якщо проти цього?»

Родина каже, що їх думки та молитви щодня з Україною, з українською армією. Вони дуже сумують за рідним краєм та вірять, що зможуть повернутися туди після його звільнення від російської окупації.

Автор – Галина Халимоник.

По матеріалам Українського кризового медіа-центру.