«Не хорони мене навіть в думках»! Історія полоненого морського піхотинця Олексія

За день до повномасштабного російського вторгнення матросу 501-го окремого батальйону морської піхоти Олексію (на прохання його дружини прізвище з безпекових міркувань не називаємо) виповнилось 29 років. Проте Олексію було не до святкувань – він знаходився в селі Широкіно, фактично на тогочасній лінії фронту. Цей населений пункт на березі Азовського моря, в 22 кілометрах від Маріуполя, ще недавно був відомим місцевим курортом, однак російська армія перетворила його на руїни і з 2019 року там не залишилось жодного мешканця. Морпіх тоді не здогадувався, що його наступні іменини пройдуть ще в більш екстримальних умовах.

Олексій – військовий зі стажем. Він з 2017 по 2020 рок вже боронив Україну і після завершення контракту повернувся в рідне містечко Новодонецьк Краматорського району, де зустрів Катерину, яка стала його дружиною.

«Не дивлячись на те, що ми жили в сусідніх будинках, познайомились через Інстаграм. Спочатку було банальне спілкування, він часто зустрічав мене зі спортзалу, а потім ми закохалися один в одного і почали жити разом», – пригадує жінка.

Підтримуючи спілкування зі своїми побратимами, Олексій зрозумів, що наступ зі сторони росії неминучий. Осторонь залишатися він не міг і в листопаді 2021-го року підписав новий контракт зі Збройними Силами України. Не прохання дружини не залишати її, Олексій відповідав, що повинен захистити Батьківщину. Командування направило Олексія до 501-го окремого батальйону морської піхоти, який з 2016-го року дислокується у Бердянську. На початку грудня відбулась ротація і матрос опинився на передовій у Широкіно.

– Дуже тяжко було морально усвідомлювати, що він на відстані, в небезпеці, але Олексій завжди заспокоював і казав, що в серпні вже будемо разом, поруч. Це надавало сил! – ділиться Катерина. – 24 лютого за нашими планами, я мала їхати до нього в гості в Маріуполь, але вже десь 13 лютого він попросив відкласти цю поїздку, бо відчував щось недобре. І ось, 24 лютого о 6.30 він подзвонив мені і сказав: «Катя, війна почалась!»

Катерина до останнього не вірила, що це відбувається в реальності, але чоловік провів з нею інструктаж, як треба себе поводити під час обстрілу, наказав заклеїти скотчем вікна і попросив бути сильною та терплячою.   

Підрозділ Олексія російські війська зустрів одним із перших. Хлопці захищали Широкине не шкодуючи себе, але ворог переважав в силі і морпіхи були змушені почати відступ до села на околицях Маріуполя, поблизу «Азовмашу». Там розпочались найбільш запеклі бої.

– Почалось найстрашніше, – продовжує свою розповідь Катерина, – дзвінків від Олексія ставало все менше і розмови ставали все коротші. Іноді це було просто повідомлення «4.5.0» (на військовому сленгу «все добре») – і мені цього на той момент вистачало, бо це означало, що він живий. Останній дзвінок був 5 березня. Олексій сказав, що іноді може зникати на невизначенний час, але попросив тільки одне: не хоронити його навіть в думках! І ця фраза мені засіла в голові навіки.

Бійці 501-го батальйону продовжували давати ворогу гідну відсіч, але ситуація з часом ставала все критичнішою. Гелікоптери в Маріуполь вже не літали, підвозу боєкомплектів не було, їжа закінчувалась, іноді на цілий день у хлопців був один шматок хліба. Через недоїдання в них почали боліти шлунки, а щоб попити води треба було зливати з карбюраторів або топити сніг. Не зважаючи на це морпіхи пліч-о-пліч з нацгвардійцями і прикордонниками, серед яких були і військові термінової служби, бились героїчно.

Найстрашнішими були авіанальоти, адже ховатися на заводі не було де – там, на відміну від «Азовсталі», бункери та бомбосховища відсутні. Через рашистські бомбардування тяжко поранених бійців ставало все більше.  

В передостанній день березня Катерина отримала на телефон повідомлення від побратима Олексія про те, що він живий, але на зв’язок вийти не може. В той момент це було для неї найбільше щастя, але жінка ще не знала, що це повідомлення з Маріуполя останнє.

4 квітня морські піхотинці були взяті рашистами в полон, а наступного дня Катерина знайшла в Ютубі відео про те, як кадирівці їх роззброюють (наразі воно вже видалено). В кінці показали і її чоловіка – схудлого та виснаженого. Не зважаючи на це, Олексій стояв рівно і вона зробила висновок, що чоловік поранень не має. Нажаль, Катерина помилялась. Вже пізніше, у вересні, коли жінка зв’яжеться з визволеною медикинею Мар’яною Мамоновою, дізнається, що під час обстрілу Олексію влучили три уламки в праву ногу та один під око. Але морпіху пощастило підлікуватись ще на заводі і на час потрапляння в полон критичний момент вже минув.

Одразу після перегляду цього відео Катерина почала дзвонити та писати до Національного інформаційного бюро, СБУ, Координаційного штабу, Командування ВМС, Національної Поліції та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Перебування Олексія в полоні країна-агресор та МКЧХ підтвердили лише в червні.

– Далі почалось те, чого я очікувала найменше – небажання командування військової частини А1965, до якої відноситься 501-й батальон, йти мені на зустріч, – розповідає Катерина. – Я була змушена просто вибивати у них сповіщення про полонення Олексія. Після проходження усіх бюрократичних перепон, наша родина отримала його лише у лютому 2023 року. Нажаль, ця частина не комунікує з рідними як слід, діє протиправно і не зважає на наші прохання та звернення. Зараз ми, рідні полонених бійців 501 батальйону проходимо складний шлях боротьби за наших чоловіків, братів, батьків та синів. В списках повернутих бійців останніх сіми обмінів їх немає. Вже три місяці ми не бачимо в списках знайомих прізвищ і нам не пояснюють, чому так виходить.

Катерина разом з іншими родичами бердянських морпіхів пише багато звернень до депутатів, до Міністерства Оборони, ходить на зустрічі в Координаційний Штаб, аби тільки хлопців та їхні героїчні подвиги не забували, і повернули якнайскоріше. Рік полону Олексія викликає у Катерини нестерпний біль – вона розуміє, що знаходження в тих нелюдських умовах забирає у нього здоров’я і рано чи пізно організм може дати збій. Але вона не зупиняється і продовжує боротьбу за свого коханого, як він боровся за майбутнє незалежної Україні.