Ректор БДПУ Ігор Богданов: «Я щиро вірю, що ми переможемо»
Публікуємо фрагменти інтерв’ю ректора Бердянського державного педагогічного університету Ігора Тимофійовича Богданова.
– Упродовж лютого у ЗМІ публікувалась інформація про ймовірне вторгнення рф в Україну. Ви вірили в те, що може розпочатись повномасштабна війна?
– Багато публікацій було з цього приводу, ми слідкували за тим, що відбувається в сусідній країні. Я особисто та переважна більшість друзів, колег, товаришів, з ким я працюю і спілкуюсь, не передбачали можливість саме такого розвитку подій, свідками яких ми стали 24 лютого 2022 року. Ці події стали для мене трагічною несподіванкою.
– Бердянськ окупували на третій день. Як війна почалася для Вашої родини?
– 24 лютого 2022 року пів на шосту годину ранку мені зателефонувала Марина Вруцька, начальниця відділу кадрів нашого університету, і повідомила, що вибухи у нашій військовій частині, – це початок війни. Ми зібралися на термінову нараду в кабінеті ректора, поспілкувалися, що ми маємо робити, як виходити з ситуації та який наш план дій. Скажу чесно, особливого плану дій на той момент у нас не було. Ми з 1 березня подовжили канікули, а співробітники пішли в частину оплачуваної відпустки. Жоден викладач від початку війни не був звільнений або переведений у простій. Всі викладачі на сьогодні працюють дистанційно й отримують заробітну платню у повному обсязі. Наприкінці березня за рекомендаціями Запорізької обласної військово-цивільної адміністрації ми переїхали на підконтрольну територію. Це було пов’язано з питаннями безпеки саме працівників закладів освіти. Бо, наприклад, був факт викрадення очільниці відділу освіти міста Мелітополя, утримування її в заручниках. Із правовстановлюючими документами, юридичною печаткою ми виїхали до міста Запоріжжя. Після відповідного наказу Міністерства освіти і науки університет отримав статус «Тимчасово переміщеного закладу вищої освіти» за юридичною адресою Запорізького національного університету, а саме вул. Жуковського, 66. Користуючись нагодою, висловлюю слова вдячності ректору ЗНУ.
– Чи були спроби окупантів виходити з Вами на зв’язок?
– Така «зустріч» була першого або другого березня. Я знаходився в приймальній ректора з головним бухгалтером Катериною Свентицькою, з начальником інформаційного відділу Олегом Сердюком, коли до кабінету увійшли російські озброєні солдати зі словами: «Хто тут ректор, чи можна з Вами поспілкуватися?». Вони попросили вийти наших співробітників, залишилося двоє військових. Розмова в приймальній була доволі короткою. Перше питання «Як Ви ставитесь до нас?» я зрозумів, що це своєрідна перевірка – ти свідомий громадянин, або зрадник. У мене не було жодних сумнівів, що я маю сказати. Я відповів, цитую: «Я до Вас ставлюся, як ставилися радянські люди до німців у 1941 році, тобто ви – окупанти, ми не запрошували вас “звільняти” нас».
Під прицілом автомату вони вивели мене з університету, посадили до автівки, одягнули мішок на голову, напевно, щоб я не бачив, куди мене везуть. Але ж я місцевий і зрозумів, що мене привезли в кабінет голови районної ради Бердянського району, де зі мною спілкувалися більше години представники спецслужби росії. Ті ж самі питання: «Як Ви ставитесь до Радянського Союзу? До червоного прапору? До перемоги?» Тобто все за методичкою. Звісно, ми нормально до перемоги ставимося, це державне свято в Україні. Це свято не дуже радісне, але завжди була вшанована пам’ять полеглих і в Радянському Союзі, і в нашій незалежній Україні, тому ставлення до червоного прапору, як до прапору перемоги антигітлерівської коаліції. На питання «Чи хотіли б ви відновлення Радянського Союзу?» я відповів цитатою їхнього президента. Колись Путін сказав: «Хто не жалкує про Радянський Союз, у того немає серця, а хто хоче його відродження, у того немає розуму». На що мені росіяни сказали, що зараз у них інша концепція та вони хочуть відродження радянського союзу.
Не можу сказати, що розмова була товариська, але ні морального, ні фізичного впливу на мене не було. Тобто мені пропонували підтримати нову владу, як керівнику закладу вищої освіти, але я відмовився і сказав, що я громадянин незалежної України. Я був готовий до будь-якого перебігу подій. Та все ж мене відпустили. На цьому фактично спілкування з окупаційною владою як ректора університету у мене закінчилась.
– Чи всі здобувачі вищої освіти встигли виїхати з гуртожитку до окупації міста?
– Студентський гуртожиток із початку календарного року був напівзаповнений. Оскільки після зимових канікул розпочалося дистанційне навчання, в гуртожитку перебували не всі 320 осіб, зареєстрованих за паспортними даними. Після початку війни ми наполягали, щоб здобувачі вищої освіти поверталися до батьків, до місць свого постійного проживання, поки була можливість вільно виїхати. Тим не менш у нас є студенти-сироти, а також ті, чиї батьки знаходилися на окупованих територіях ще з 2014–2015 років. Так, у березні близько 50 здобувачів вищої освіти (переважно цих категорій) мешкали в гуртожитку.
– Як керівництво університету надавало допомогу тим, хто залишився?
– Життя в окупації погіршувалося з кожним днем. Не було завозу продуктів харчування, готівки, можливості зняти з картки гроші чи розрахуватися нею в магазині, стабільного інтернет-зв’язку. На той момент ми відчували, що здобувачі вищої освіти потерпають від цих проблем. Ректорат, деканати й викладачі взяли під опіку здобувачів, які мешкали в гуртожитку, та намагалися забезпечити їх продовольчими товарами: приносили консервацію, домашні страви. Це все тривало до 24 березня – своєрідного рубікону й у війні, і в нашому університеті.
Нагадаю, що 24 березня була здійснена атака ЗСУ по позиціях окупантів у нашому Бердянському морському порту, найближча будівля біля якого – саме наш гуртожиток. Хвилин через 20 після вибухів до мене зателефонував комендант гуртожитку Володимир Столярчук з інформацією про те, що 15–20 озброєних російських військових зайшли на територію. На той час ми також давали прихисток маріупольським колегам, які були евакуйовані зі свого міста, й загальна кількість мешканців становила близько 70–80 осіб. Окупанти зібрали всіх в актовій залі, перевірили гаджети, а в самому приміщенні гуртожитку повибивали двері до студентських кімнат і провели обшук: шукали ймовірного навідника. Цього дня було прийнято рішення про переселення студентів до більш безпечних місць. Діти вимушені були взяти все необхідне та переселилися до викладачів і знайомих. Так, ми унеможливили для росіян проведення будь-яких дій стосовно нашого студентства.
Із 24 березня 2022 року в нашому гуртожитку немає мешканців, його фактично захопили російські військові. І хоча вони не перебувають там цілодобово, але контролюють його. Можу констатувати, що гуртожиток пограбований ущент. Це стосується й особистих речей наших здобувачів вищої освіти, зокрема цінних речей, й обладнання, яке належить університету. Сьогодні гуртожиток працює так: у першій половині доби комендант Володимир Петрович приходить до гуртожитку, і в цей час студенти можуть забрати свої речі чи те, що вціліло. Потім будівля закривається, але щоразу окупанти зривають замок, бо остерігаються, що звідти можуть вестися дії розвідувального характеру. Тобто гуртожиток знаходиться під контролем окупаційної влади. До університету здобувачі вищої освіти й викладачі не заходять, усі працюють дистанційно.
– Минулого тижня в окупаційних ЗМІ опублікували інформацію про «створення» так званого Мелітопольського університету на базі існуючих закладів вищої освіти Мелітополя та Бердянська. Як ви це прокоментуєте?
– Дійшли і до нас. Ми маємо приклади, коли окупаційна влада намагається поновити роботу дитячих садочків, закладів загальної середньої освіти, а сьогодні ми можемо констатувати, що є спроба «відновити» діяльність і закладів вищої освіти. Для мене дивно, що квазікерівник Запорізької області, який знаходиться територіально в Мелітополі, проголошує своє рішення про створення Мелітопольського державного університету. Одразу виникає декілька запитань. По-перше, якої держави? По-друге, як можна об’єднати аграрний, педагогічний профілі та деякі приватні заклади вищої освіти?
На сьогодні до БДПУ ще не приходили. Зрозуміло, що цей крок попереду. Якщо оприлюднили створення нового закладу, то прийдуть, як не сьогодні, так завтра. Я на оперативних нарадах і під час особистого спілкування кожному сказав, що це ваш вибір. Або ви працюєте в нашому університеті в незалежній Україні, або ні. Якщо вас змушують написати заяву про звільнення з БДПУ, пишіть. Ця заява юридично не дійсна: ви продовжуєте виконувати свої функціональні обов’язки дистанційно, і в законодавчому полі України залишаєтеся працівником БДПУ. Якщо ви написали заяву про те, що ви хочете працювати в новому університеті, то це для мене рубікон. Як тільки я юридично про це дізнаюся, із таким працівником будуть тимчасово призупинено трудові відносини, припинимо виплачувати заробітну платню, і для себе будемо вважати цього колегу колишнім.
Я особисто не вірю, що окупаційній владі потрібен університет на цій території. Їх цікавить бізнес, можливість збагачення або можливість роботи зі сплатою певного відсотку. Навіщо їм університет? Це не той напрям діяльності, який приносить кошти, навпаки, ця галузь потребує внесків, чималих грошей. Подивіться на заяви квазіректора щодо вступу в цьому році до Мелітопольського державного університету без екзаменів, відсутності контрактної форми навчання, можливості стипендії для всіх. А хто за це заплатить? Чи є в російської федерації така стаття видатків? Це ж інша територія, інша держава, інший бюджет.
Ми розуміємо, що той план, який був на початку в росії, провальний. За тиждень завоювати Україну, поставити лояльну владу, і хай собі живе, як Білорусь, – неможливо. Наш народ, наші збройні сили зламали ці наміри окупантів, і зараз розгортається новий сценарій. Тому зайвих грошей у росіян точно немає, як і основних, а вкладати в освіту, на мою думку, вони не будуть. І цей намір так і залишиться наміром, якщо він був узагалі.
– Як Ви оцінюєте перспективи і ризики вступної кампанії цього року?
– Вступна кампанія в державі буде дуже важкою. На законодавчому рівні є серйозні зміни щодо її проведення: основна, додаткова і спеціальна сесії проведення мультипредметного тесту. Для того, щоб цей тест здати, потрібно виїхати на підконтрольну територію. А ми бачимо на прикладі нашої області, і особливо Херсонської, що росіяни ставлять за мету нікого не випускати за межі окупованої території.
Президент України пообіцяв подумати і дав доручення міністру, щоб були внесені певні зміни до правил прийому, які б надавали можливість вступу для молоді з непідконтрольної території. Найближчим часом ми очікуємо цього рішення. І це дійсно дасть серйозний сигнал нашим вступникам про те, що Україна про них не забула і вони матимуть можливість вступити, зокрема на бюджетну форму навчання, до закладів вищої освіти нашої держави. Це дуже важливо.
– Як відбуватиметься освітній процес у новому навчальному році? І чи враховуєте Ви всі варіанти розвитку подій?
– Думаю, що початок навчального року стосовно форми організації освітнього процесу не буде відрізнятися від того, який відбувається сьогодні. Поки йде війна, поки є вірогідність ракетного обстрілу з боку сусідньої держави, наше керівництво не дозволить нам робити очний освітній процес, щоб не наражати студентство і викладачів на небезпеку. Тому я гадаю, що розпочнемо ми дистанційно.
– Ваш оптимізм і віра в перемогу надихають викладачів і студентів. Як Вам вдається зберігати спокій та не втрачати природне почуття гумору?
– Незважаючи на те, що я за освітою інженер, а інженери – технічні люди, емоціями не керуються, я щиро вірю, що думка матеріальна, і це в мене йде зсередини. Я впевнений у нашій перемозі! І це не сліпа віра. Вона пов’язана з тією інформацією, яку я отримую з відкритих джерел, з інформацією від очільників Запорізької області, захисників, зокрема й наших колег, знайомих, які сьогодні захищають зі зброєю в руках нашу державу на фізичному та інформаційному фронті. Усе це дає мені підстави бути стриманим оптимістом.
Я щиро вірю, що ми переможемо!
Спілкувалася Зоряна Біловол (“Університетське слово“)