Сержант ЗСУ Всеволод Новохатько: «Харків на довгі роки стає неприступною фортецею»

You are currently viewing Сержант ЗСУ Всеволод Новохатько: «Харків на довгі роки стає неприступною фортецею»

Війна для дніпровского журналіста Всеволода Новохатька почалася, як і для всіх українців, рано вранці 24 лютого. Прокинувшись від потужних вибухів з боку аеропорту, він одразу зайшов до інтернету та дізнався про вторгнення росії. Після цього обдзвонив місцевих та столичних близьких людей, переконавшись, що з ними все гаразд. Коли емоції стихли і прийшло усвідомлення, що це повномасштабна війна, у свої 54 роки Всеволод вирішив йти захищати Україну.

– В березні я проходив медкомісії через старі травми, та волонтерив. Вже на початку квітня був у лавах ЗСУ, – розповідає Всеволод. – Домашні справи та улюблене заняття яхтингом довелося відкласти на невизначений термін. А шахраїв з міської ради з їхніми дерибанами та претензіями “Чому ти такий розумний не в армії?” – я дістану через інтернет, навіть з окопу.

Цей військовий досвід для нього не перший – у юності сержант Новохатько проходив строкову службу у військово-космічних силах СРСР.

– Зараз якусь попередню підготовку проходив?

– Ні. Мене одразу направили до частини, де я та інші «мобікі» провели тиждень, отримали зброю та форму, пройшли первинні заняття зі злагодження, поновили навики. Далі в частину прийшов наказ про формування зведеної батальйонно-тактичної групи для оборони Харкова і нас відправили на місце несення служби. У відрядження збирали дуже тепло та дбайливо усією частиною – власний «бронік» мені віддав комбат.

У підпорядкуванні у Всеволода 15 бійців, троє з них – добровольці. Усі мобілізовані після початку війни, наймолодшому 22 роки, найвіковішому – 57.

– Як у вас зазвичай минає доба?

– Основне заняття нашого підрозділу – це бойові чергування. Також ми самостійно риємо окопи та створюємо інші довготривалі інженерні укріплення, в яких й несемо чергування, про це я не можу розповідати детально. Але можу запевнити, що Харків на довгі роки стає неприступною фортецею з ешелонованою обороною на всіх підступах до нього. Один з таких напрямків обороняє ввірений мені загін. Наше завдання – у разі спроби ворога прорватися по землі, зупинити та знищити його.

– Населення продовжує покидати Харків?

– Навпаки, останні два-три тижні мешканці повертаються додому. У місті запустили метро та майже весь громадський транспорт. Проте, ворожі обстріли міста не припиняються, переважно це відбувається в нічний час, зараз вже й вдень.

– Вам дуже дістається?

– Зараз здебільшого ми лише слідкуємо, як літає з обох боків понад нами. Але, звичайно, були випадки прильотів і по наших оборонних позиціях.

– Пам’ятаю, у квітні, коли ми базувалися на півночі міста, – продовжує розповідь Всеволод, – недалеко від нас почалася справжня «дуель» між реактивниками. Орки почали бити по нас із системи «Смерч». Наші відповідали з «Граду» і, як згодом з’ясувалося, влучили по ним. Але ворожа касета встигла долетіти і до нас – накрило одразу кілька споруд, бо снаряд розпадається у повітрі на частини. На верхньому поверсі однієї з них були наші спостерігачі – снаряд зайшов прямо під ними у вестибюль. На щастя, ніхто не постраждав, але почалася пожежа. Наші постові похопили відра з водою та кинулися на допомогу – загасити його вдалося досить швидко.

– Чому не взяв собі позивний?

– Я вирішив не ускладнювати собі життя позивними. Хоч це і призводить до анекдотичних ситуацій, наприклад, коли ротний знайомив нас, командирів загонів, між собою вийшов такий діалог:

Ротний: Знайомтесь, це – Міша. Міша, це – Сєва та Анзорій.

Міша (після паузи): Тоді я не Міша, а «Білий».

Ротний: Міша, блд, ти Міша! Бо Сєва та Анзорій – це в них імена, а не позивні…

– Зброї та боєкомплекту достатньо?

– Цілком. І автоматів, і кулеметів, і гранатометів вистачає. Ми стрілецька частина і знаходимось не на нульовій, а на першій лінії фронту. Питання про те, чи усе в мене в порядку – друзі задають часто, тому, щоб не відповідати кожному, що в мене та підлеглих все добре, я придумав публікувати по вечорам у Фейсбуці фотографії краєвидів із нашого лісу та підписувати їх заспокійливими словами.

Побут на фронті Всеволоду та його побратимам доводиться організовувати самостійно, особливо після переїзду в ліс. І якщо питну воду їм привозять, то воду для саморобного душу доводиться носити зі ставка власноруч. Навесні воду гріли у бочці на багатті, а зараз просто наливають у баклажки та виставляють на сонці. Нещодавно в загоні відбулося поповнення особового складу – на сусідній позиції народилися цуценята і бійці одну собачку забрали до себе, назвавши її Мілка.

– Хто вам допомагає?

– Як й раніше, важливу роль відіграють волонтери. Більшість із них – мої знайомі, яких знаю ще зі школи, також колеги із заняття спортом та журналістикою. Привозять розгрузки, плитоноски, інше необхідне спорядження, й навіть, солодощі. Одного разу, відбувся казус із «сюрпризом». Перша доставка до Харкова була на початку квітня, тоді ще по місту прилітало з усіх боків. Нам доставили цілий рюкзак плитоносок, ременів та інших потрібних речей. Коли я його отримав і повернувся до підвалу, де ми ховалися від обстрілу, то почав у напівтемряві роздавати їх, як Санта-Клаус. Запустивши черговий раз руку в рюкзак, я дістав із нього… бюстгалтер. Регот у підвалі гуляв до вечора, як фанатські хвилі на стадіоні. Яка з волонтерок, й навіщо його туди поклала, ми досі так і не з’ясували…

– Настрій у вашому підрозділі бадьорий!

– Та норм. З тиждень знайомились і притиралися, потім все пішло добре – люди все ж таки дорослі.

– Для журналістської/блогерської роботи хвилинку знаходиш?

– Раз на тиждень намагаюся переглядати закупівлі, які проводять у мерії Дніпра. Також готую клопотання у ДБР у справі про напад на мене, який відбувся ще у 2018 році через мою журналістську діяльність, але розслідування якого штучно гальмується. Консультирую бійців – і своїх, і сторонніх – всіх, хто звертається до мене – незабаром, схоже, доведеться ініціювати розслідування про махінації з бойовими виплатами в одній із бригад ЗСУ.

– Військовий щоденник ведеш?

– Поки що просто фіксую забавні епізоди, а там подивимося, може, й книгу спогадів напишу.

– Що хотів би зробити насамперед, якби війна завершилася сьогодні?

– Повернутися додому, поїхати до яхт-клубу «Вітрило», скинути яхти на воду та взяти участь у регаті по Дніпру. На честь нашої Перемоги!