В пошуках правди про захоплені музеї на Запоріжжі
Після вторгнення російської армії, в районі бойових дій та на тимчасово окупованій частині Запорізької області опинилося 20 музеїв із 23-х, фонди яких є державною власністю України. Чверть із них знаходиться у Бердянську: Краєзнавчий музей з його відокремленими підрозділами Меморіальний будинок-музей імені П. Шмідта, «Подвиг», Музей історії міста та Художній музей імені І. Бродського.
Як трапилось, що безцінні історичні та культурні артефакти не були евакуйовані в безпечне місце? Чому відповідальні особи не провели необхідні заходи для їх врятування? Ці питання на фоні відвертого намагання російської федерації знищити українців як націю та викоренити нашу ідентичність отримують надважливе значення.
Ми спробували знайти на них відповіді і з травня почали звертатись із запитами до відповідних органів влади, проте наразилися на ї принципову інформаційну закритість.
Картини Бродського
25 лютого, на другий день російського вторгнення, бердянський Художній музей повідомив про своє тимчасове закриття та зазначив, що його співробітники працюють для забезпечення збереження колекції. Це завдання було вкрай складним, адже часу було обмаль – через два дні ворожі війська увійшли до міста – і наскільки персонал установи встиг з ним впоратися, однозначної відповіді немає.
В середині липня на адресу міської влади та «екс-співробітників» музею від окупантів пролунали звинувачення у викраденні з нього багатьох цінних картин та інших експонатів. Будівля установи знаходилась під їх контролем вже п’ятий місяць і вони нібито лише зараз виявили, що від творів Сєрова, Куїнджі, Верещагіна, Кустодієва, Жуковського та Бродського залишилися одні рами. За припущеннями загарбників полотна могли бути як вивезені на підконтрольну Києву територію, так і заховані десь у місті.
Щодо інших музейних установ Бердянська, то ні їх представники, ні мерія жодних повідомлень не робили. Проте з липневих публікацій місцевих окупаційних медіаресурсів про «відновлення» роботи Краєзнавчого музею, Музею історії міста, Меморіального будинку-музею імені П. Шмідта та музею «Подвиг» можна зробити висновок, що їх експозиції залишилися на своїх місцях, але перейшли у розпорядження призначених ними керівників-колаборантів.
– Оскільки захоплення було стрімким, фонди залишилися в місті. Для розуміння: на евакуацію фонду художнього музею потрібно два місяці: щоб зняти картини з підрамників, спеціально намотати на вали та перевезти у спецконтейнерах, яких, доречі, у Бердянську немає і ніколи не було! Якщо перевозити штабелями, полотна втратять свою цінність, – коментує ситуацію представник мерії, який з міркувань безпеки попрохав не називати його ім’я. – Щодо фондів Краєзнавчого музею – то вони в рази більше, ніж у Художньому, отже й часу на консервацію треба ще більше. Мало того, вивезти фонд музею коштувало би близько двох мільйонів гривень. Сумно, але факт!
Отримати офіційну інформацію щодо евакуації музеїв від Бердянської міської ради можливості наразі не має, оскільки її тимчасове місцерозташування невідоме, а електронна пошта не працює.
Скіфське золото
Чимось схожа ситуація склалась і в тимчасово окупованому Мелітополі. Наприкінці березня російські військові виламали приміщення місцевого Краєзнавчого музею, викрали його основний фонд та відвезли у невідомому напрямку.
Про це повідомила його директорка Лєйла Ібрагімова, яка провела два тижні в російському полоні. Під час інтерв’ю журналу «Бабель» винними у втраті колекції вона назвала Міністерство культури та інформаційної політики України і Владислава Мороко – керівника Департаменту культури та інформаційної політики Запорізької обласної військової адміністрації. За її словами, координація дій з ними була повністю відсутня.
Як повідомляє Музейний кризовий центр, який тісно співпрацював з мелітопольською установою, її викрадений фонд складається з 50610 експонатів, серед яких скіфське золото, знайдене у 1954 році у Мелітопольському кургані, гунська діадема, виготовлена із золотої фольги 600 проби та багато інших прикрас гунського і сарматського періодів.
Після розголошення цього випадку мародерства росіяни у своїх Telegram-каналах спочатку почали виправдовуватися, що музейний фонд до Криму не вивозився і залишається в Мелітополі, а потім звично перейшли до звинувачень української влади, закидаючи їй «спробу викрадення та вивезення колекцій» чи то до Західної України, чи то до Європи. Однак жодних доказів цьому вони, звісно, надати не могли. На початку липня окупанти роботу музею відновили, проте місцезнаходження цінних експозицій досі залишається невідомим.
– Ще у березні найцінніші колекції із Запорізької області були вивезені в інші регіони України, – так наприкінці квітня на повідомлення про зникле скіфські скарби відреагував голова обладміністрації Олександр Старух. – Наразі відбувається друга хвиля евакуації історико-культурних цінностей. Є різні музейні предмети: оригінали, копії, муляжі. От така історія!
Лєйла Ібрагімова назвала цю заяву неправдивою, пояснивши це тим, що в Мелітопольському Краєзнавчому музеї зберігались виключно оригінальні експонати.
У спробі відшукати істину, ми звернулись до Музейного кризового центру, діяльність якого спрямована на фінансову, організаційну та людську підтримку невеликих регіональних музеїв і їхніх команд у кризовий і воєнний час. Однак ця спроба виявилась не дуже результативною.
– Ми під час війни допомогли фінансово співробітникам Оріхівського та Гуляйпільського музеїв, які евакуювались до Запоріжжя, – розповідає комунікаційниця МКЦ Валентина Клименко. – Також ми допомогли медіаторством, відправивши на Запоріжжя пакувальні матеріали від Штабу порятунку культурної спадщини, але вважаємо, що не маємо права розголошувати інформацію про музеї, які перебувають у прифронтовій зоні…
Розпорядження Старуха
Все ж таки які особи були відповідальними за збереження музейних фондів? В які дати та з яких установ їх евакуацію вдалося здійснити на підконтрольну територію? З такими питаннями ми звернулись до Запорізької обласної військової адміністрації.
Прикро, але цей орган влади вкотре підтвердив свою закритість: надання цієї інформації було двічі відстрочене до припинення або скасування воєнного стану. При цьому керуюча справами Зінаїда Бойко та заступниця голови Злата Некрасова посилалися на частину 6 статті 22 закону «Про доступ до публічної інформації», Указ Президента від 14 березня 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та… розпорядження свого шефа №193 від 22 квітня поточного року «Про упорядкування розгляду запитів щодо надання публічної інформації під час воєнного стану».
Таку відповідь інакше як відпискою назвати не можна, адже зазначена у листах ЗОВА норма закону передбачає, що відстрочка допускається лише тоді, коли запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення у визначені ним строки у разі настання обставин непереборної сили. А в нашому випадку розпорядник знаходиться в безпечному місці, де не ведуться бойові дії та має технічну можливість повноцінно виконувати посадові обов’язки, в тому числі й своєчасно надавати публічну інформацію.
До того ж Указ Президента №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», на який посилається ЗОВА, був виданий не 14 березня, а 24 лютого. Можна припустити, що чиновниця мала на увазі Указ №133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», який був підписаний якраз 14 березня, однак жоден з них не передбачає можливість беззаперечного обмеження конституційних прав і свобод, зокрема права на доступ до публічної інформації. Соромно, що посадовці обласного рівня допускають такі жалюгідні юридичні ляпи.
Більш того, пані Бойко не надала навіть доступ до розпорядження «Про упорядкування розгляду запитів», на підставі якого були відстрочені наші попередні запити. Це може свідчити лише про принципову позицію ЗОВА не дотримуватися вимог закону «Про доступ до публічної інформації».
Однак дещо дізнатись від обладміністрації все ж вдалося, але лише після нашого звернення до Омбудсмена та проведення ним перевірки. Голова ЗОВА Олександр Старух зізнався, що через швидке просування ворога на запорізькому напрямі, безпечно провести повну евакуацію музейних фондів не було можливості, особливо з південної частини області. І який був сенс скривати такий очевидний факт?
Міністерський наказ
Аналогічні запити ми надіслали до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та Міністерства культури та інформаційної політики. МінТОТ повідомило про відсутність в нього такої інформації, а Мінкульт відповіді вирішило взагалі проігнорувати. Після дублювання цих запитів на адресу Кабінету Міністрів, МКІП все ж таки на фідбек розщедрився, але замість визначених законом п’яти робочих днів витратило на це п’ять тижнів.
У своєму листі Мінкульт визнав, що у разі загрози втрати музейного фонду рішення про його передачу приймається саме ним – цим профільним органом влади. При цьому від надання інформації щодо проведення міністерством заходів з евакуації музеїв Бердянська та інших населених пунктів Запорізької області його представник з посиланням на внутрішній наказ, просто утримався. І це при тому, що жоден нормативний акт вищого рівня не передбачає можливості таких дій.
– Ця запитувана інформація, в розумінні закону є публічною, доступ до якої не підлягає обмеженню. – Коментує ситуацію адвокат та партнер ГО «Платформа прав людини» Микола Гринишак. – Дійсно, в період воєнного стану розпорядники отримали можливість обмежувати доступ до публічної інформації, але на певний строк. В даному випадку Міністерство культури мало не тільки посилатися на свої внутрішні накази, а чітко роз’яснити, що доступ до запитуваної інформації ним обмежено виключно в інтересах національної безпеки; обґрунтувати, чому саме її розголошення може зашкодити національній безпеці, та мотивувати, чому саме шкода від її оприлюднення переважає суспільний інтерес в її отриманні. Отже, відповідь Мінкульту на запит суперечить вимогам закону.
Таким чином, ми бачимо, що подекуди влада не бажає демонструвати свою відкритість. І сьогодні, прикриваючись обставинами російської військової агресії, вчиняє спроби зловживання правом на обмеження доступу до інформації про свою діяльність та забуває, що її надання – це обов’язок, визначений законом. В України – з її радянським минулим та воєнним сьогоденням – іншого шляху немає: або влада змінюватиметься, або наша країна ніколи не вирветься з російських колоніальних обійм і не стане по-справжньому європейською.