Запоріжжя менонітське: млин Германа Нібура від прогресу до руйнування

Цією статею «Локатор-Медіа» відкриває серію публікацій про одну з найневідоміших сторінок історії Запорізького краю – меноніти та їх культурна спадщина.

І розпочнемо ми зі знайомства з менонітською архітектурою обласного центру. Одним із таких яскравих прикладів є млин Германа Нібура – будівля, яку визнано пам’яткою (місцевого значення) промислової архітектури кінця ХІХ століття.

Меноніти є християнською протестантською спільнотою. Вперше вони з’явилися в Україні 1789 року на запрошення російського царського уряду і складалися з німецьких колоністів. Займалися землеробством, тваринництвом, шовківництвом, володіли дрібними заводами і майстернями – їхні господарства були одними з найпродуктивніших в російській імперії.

З 1795 року територія від площі Привокзальної до річки Мокрої Московки належала до менонітської колонії Шенвізе. За окремими даними до її власності належало 1554 десятин землі, 1085 з яких використовували під косовицю і лише 15 – під забудову.

У перекладі з німецької «Шенвізе» означає «прекрасний луг». Стрімкий розвиток самої колонії почався з другої половини ХІХ століття, коли з’явилися перші заводи з виготовлення цегли й майстерні, що перетворилися у заводи сільськогосподарського знаряддя та машин.

Забудова Шенвізе перш за все пов’язана з іменами видатних німців-підприємців: Дика, Кола, Нейфельда, Нібура, Сіменса.

Засновником династії пруських млинарів, які прибули у 1789 році на південь росії, до якої тоді тимчасово відносилась і сучасна Запорізька область, був Якоб Нібур. Він придбав млин та пекарню, але його велика родина, яка складалась із сімох дітей від двох шлюбів, особливого достатку не мала.

Справжню корпорацію родини Нібурів заклав старший син від другого шлюбу – Абрахам Нібур. В додаток до батьківської спадщини він придбав землі в Кронсталі, ферму і млин – в Розенгарді. Але найбільше розгорнув мукомольний бізнес вже син Абрахама – Герман Нібур.

Герман одружився із дочкою Якоба Дика, священика і старійшини меноністької общини «Хортиця» на ім’я Розенталь. Після цього він посприяв злиттю капіталів двох родин, і мукомольний бізнес отримав новий поштовх для розвитку.

У 1853 році Герман заснував товариство «Нібур Г.А. і Ко», яке займалося крупномасштабним експортом борошна до Туреччини, Греції, Єгипту, завдяки налагодженому пароплавному сполученню між Олександрівськом, Херсоном, Нікополем, Одесою. Компанія мала свої представництва у багатьох містах колишньої російської імперії. Підприємству належали 11 вальцевих млинів на території міста Олександрівськ (колишня назва Запоріжжя), а саме в колонії Шенвізе, Верхній Хортиці та на Кічкасі.

З 1881 року в Шенвізе запрацював оновлений млин – до нього прилаштували нові парові котли, вальцеві млини фірм Ганц і Ко, Вегмана зі швейцарського Цюріху.

Вже у 1895 році на території колонії був побудований новий млин з паровими машинами фірми «Компаунд», вальцевими станками того ж заводу Вегмана, динамомашиною заводів Гарбе, Ламацєр, які були найбільшими у всій тогочасній Європі. На ньому працювало 25 осіб, а середньо-добовий розмол складав 5000 пудів, з випуском 4 сортів борошна.

У 1907 році після смерті Германа Нібура, млин перейшов у власність до його сина Якоба, якому належало 600 паїв. До 1914 року млин Нібура виробляв продукції на 360 тисяч карбованців, щорічний обіг товариства складав 3 мільйони карбованців. У 1914 році колонію Шенвізе приєднали до Олександрівська.

Млин Нібура зберігся до сьогодні і належить підприємству «Запоріжжя-Млин». Він знаходиться поблизу залізничної станції «Запоріжжя-І». Після закінчення Першої світової війни всі млини Нібура і Діка було націоналізовано.

14 жовтня 2022 року близько 5-ї ранку, коли ворог атакував Запоріжжя ракетами С-300, одна з них влучила поруч з цією історичною пам’яткою. В результаті елеватор, який був збудований значно пізніше самого млина, отримав значні пошкодження. В історичній будівлі вибило шибки та посікло фасад.

Читайте також: «Удари по власним «скрєпам». Росія знищила на Запоріжжі 150 історичних та культурних об’єктів».