Запорізький рятувальник Ігор Горенко: життя між Оріховом і мрією про Токмак

Щоранку Ігор Горенко вдягає форму з двома шевронами – Оріхівським та Токмацьким. Для нього це більше, ніж просто деталь одягу. Це символ його боротьби, мужності й мрії повернутися додому.

Дев’ять років тому він вперше переступив поріг пожежної частини у Токмаку. Там він здобув свої перші навички рятувальника, пройшов шлях від рядового до командира відділення. Сьогодні це місто окуповане, але Ігор не зрадив присязі. Виїхавши до Запоріжжя, він спочатку працював у місцевій частині, а згодом перевівся до Оріхова – найближчого місця до рідного дому.

«З Оріхова до Токмака лише 32 кілометри. Якби вилізти на високе дерево, то, можливо, побачив би свій дім», – зізнається Ігор.

Ця близькість не лише географічна, а й духовна. Вона дає йому сили працювати, незважаючи на ризик, і вірити, що колись він повернеться додому.

Рішення стати рятувальником Ігор ухвалив у 2016 році, коли війна вже точилася на сході України. Тоді він шукав спосіб бути корисним державі, і ДСНС стало для нього таким місцем.

«Я хотів допомагати людям і робити це щодня», – каже він.

До повномасштабного вторгнення його робота була передбачуваною – гасіння побутових пожеж, виїзди на ДТП, допомога в надзвичайних ситуаціях. Але війна змінила все. Оріхів зараз – це місто на передовій, яке щодня потерпає від обстрілів.

«Наші чергування – це постійне випробування. Місто буквально горить від ворожих атак, і ми ліквідовуємо наслідки під обстрілами», – розповідає Ігор. Їхній автомобіль вже не раз потрапляв під вогонь, але навіть це не зупиняє рятувальників.

«Якщо не ми, то хто?» – з впевненістю каже він.

Один із найбільш пам’ятних днів – це рятувальна операція після авіаційного удару по пункту незламності. Тоді керовані бомби влучили прямо у будівлю.

«Ми витягли з-під завалів багато живих людей. У такі моменти ти розумієш, заради чого працюєш», – згадує Ігор.

Попри всі небезпеки, Ігор вважає, що головне для рятувальника – це мужність і здатність залишатися холоднокровним у найскладніші моменти.

«Часто доводиться заходити туди, де ніхто інший не піде. Це страшно, але там можуть бути люди, які чекають на допомогу. А ми маємо їх врятувати», – ділиться він.

У моменти, коли робота дозволяє перепочити, Ігор знаходить спокій у своїх захопленнях. Його душа відпочиває, коли він мчить дорогою на своєму байку або проводить час поруч із кіньми.

«Це ті моменти, коли ти залишаєшся сам на сам із думками і знаходиш у собі сили йти далі», – говорить він.

Історія Ігоря Горенка – це приклад незламності. Він щодня ризикує своїм життям заради інших, залишаючись вірним своєму обов’язку, своїй землі та мрії повернутися додому.

«Ми відбудуємо наші домівки. Я в це вірю», – каже він, і це віра, здається, нездоланна, як і сам Ігор.