Сотрудники Государственного бюро расследований заочно сообщили о подозрении в государственной измене восьми правоохранителям, которые добровольно перешли на службу российским оккупационным войскам на территории Запорожской области.
Среди этих предателей и два полицейских из Бердянска, их имена не уточняются.
Напомним, что санкция части 2 статьи 111 Криминального кодекса Украины (госизмена в условиях военного положения), по признакам которых открыты уголовные производства, предусматривает наказание в виде лишения свободы сроком 15 лет или пожизненное лишение свободы с конфискацией имущества.
Процессуальное руководство по этим производствам осуществляет Запорожская областная прокуратура.
Мариупольский горсовет со ссылкой на медиков и британскую разведку предупреждает о возможной вспышке крайне опасных инфекционных заболеваний в этом оккупированном россиянами городе. Холера, дизентерия и другие заболевания могут распространяться через море и стать причиной смерти тысяч людей. Не исключено, что в случае вспышки эпидемии, пострадать от неё могут и жители других прибрежных населённых пунктов, в том числе и Бердянского района.
Даже в мирное время в летнее время увеличивается количество случаев острых кишечных инфекций. С началом полномасштабной войны риски возникновения таких заболеваний значительно выросли. Этому способствуют ограниченный доступ к чистой питьевой воде и средствам гигиены, пребыванию в местах скопления людей, высокой температуре окружающей среды, снижению срока годности продуктов и т.д. Следовательно, возбудители кишечных инфекций значительно быстрее и проще передаются от человека к человеку. Кишечные инфекции обладают очень высокой способностью к передаче, а иммунитет, вырабатывающий организм после выздоровления, крайне непрочный.
Есть три способа передачи возбудителей следующих инфекций: контактно-бытовой (через грязные руки, игрушки, посуду, белье и т.п.); водный (через инфицированную воду) и пищевой (через продукты и блюда из них плохо помытые и приготовленные без термической обработки овощи и фрукты, загрязненные микроорганизмами).
Промежуток времени от заражения до появления симптомов составляет от нескольких часов до
нескольких суток, а в отдельных случаях – недель. Чаще признаками острых кишечных инфекций являются повышение температуры, многодневная диарея, рвота, не приносящая облегчения, боли в животе, общая слабость, головная боль, симптомы ОРВИ.
Однако иногда можно быть носителем инфекции без клинических проявлений. Человек, имеющий кишечную инфекцию, может передавать болезнь с момента инфицирования и до полного излечения.
Что делать, если вы подозреваете у себя кишечную инфекцию?
Помогая себе облегчить неприятные симптомы, вы должны прежде всего предотвращать обезвоживание и потерю организмом солей. Следовательно, очень важно:
следить за водно-солевым балансом, пить много воды или специальных растворов для регидратации; принимать энтеросорбенты (например, активированный уголь); применять жаропонижающие препараты при поднятии температуры; соблюдать щадящую диету (без жареных, острых продуктов) и больше отдыхать.
При появлении симптомов заболевания (повышение температуры тела, головная боль, интоксикация, рвота, жидкий стул, боль в животе, сыпь на коже и т.п.) своевременно обращайтесь за медицинской помощью. Самолечение может привести к значительным осложнениям. Особенно это касается детей раннего возраста.
Как предотвратить инфицирование?
Кишечные инфекции часто называют «болезнями грязных рук». Итак, первое правило в вопросе их профилактики – тщательно мыть руки. Кроме того кипятите воду, которую употребляете, которой умываетесь или моете руки, посуду, — если сомневаетесь в ее качестве; хорошо тушите, проваривайте или прокаливайте продукты (особенно животного происхождения: яйца, мясо); тщательно мойте овощи и фрукты, а также обдавайте их кипятком, если планируете употреблять сырыми; не употребляйте незнакомые и подозрительные грибы, ягоды, травы и другие растения.
Соблюдайте сроки годности и правила хранения продуктов. Приготовленные блюда принимайте сразу, а в случае их потребления после определенного времени – подвергайте вторичной термической обработке. Сохраняйте готовую пищу без холода не более двух часов.
Воздерживайтесь от купания в непроточных водоемах, а также на необорудованных пляжах, не проглатывайте воду из таких водоемов, используйте индивидуальную посуду, избегайте контактов с людьми с признаками инфекционных заболеваний.
Соблюдение этих правил поможет вам избежать пищевого отравления и заражения кишечными инфекциями.
Отметим, что по сообщению Запорожской областной госадминистрации, вспышек инфекций в нашем регионе не выявлено.
Безжалостная война унесла жизнь Романа Семененко – настоящего украинского патриота, который, находясь на оккупированной территории мужественно исполнил свой гражданский долг перед Украиной.
Роман работал машинистом тепловоза Пологовского локомотивного депо регионального филиала «Приднепровской железной дороги», был из железнодорожной династии, продолжателем дела отца и старшего брата.
Когда Пологи оккупировали российские захватчики, Роман отправил свою семью в безопасное место, а сам присоединился к местному движению сопротивления, которое доставляло врагу много неприятностей.
Как сообщает «Укрзалізниця», ссылаясь на одного из его побратимов, оккупанты выследили Романа и взяли в плен, после чего пытали и допрашивали, требуя раскрыть информацию о хранении оружия и местонахождении старшего брата, который вместе с другими пологовчанами противодействовал врагу в Запорожской области. Роман не признался и никого не сдал, поэтому 4 мая его расстреляли.
У Романа остались жена и тринадцатилетняя дочь Полина.
Память о нашем непокорённом земляке, который до последних минут жизни боролся с врагом, навсегда останется в памяти запорожской громады.
Сотрудники Службы безопасности Украины установили и задержали в Запорожье депутата Великобелозёрского сельсовета Васильевского района, который с начала полномасштабной агрессии способствовал российским оккупантам в ведении боевых действий против ВСУ.
Оперативники установили, что он добровольно перешёл на сторону врага и сотрудничал с оккупационными властями. Предатель был директором и совладельцем ряда сельскохозяйственных предприятий. Имея свободный доступ к производственным мощностям, он обеспечивал оккупантов продуктами питания и предоставлял горюче-смазочные материалы для нужд войск агрессора. Также колаборант предоставил строительные материалы, с помощью которых оккупантами были доукомплектованы и укреплены военные пункты для использования в боевых действиях против украинской армии.
Силовики задержали предателя, когда тот приехал на лечение в областной центр и объявили ему подозрение по признакам части 7 статьи 111-1 Уголовного кодекса (оказание вооруженным формированиям государства-агрессора помощи в ведении боевых действий против Вооруженных Сил Украины и других военных формирований, образованных в соответствии с законами Украины, добровольческих формирований, созданных или самоорганизованных для защиты независимости, суверенитета и территориальной целостности Украины). Теперь депутату грозит лишение свободы сроком от двенадцати до пятнадцати лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью сроком от десяти до пятнадцати лет и с конфискацией имущества или без таковой.
Колаборанту судом избрана мера пресечения в виде содержания под стражей. Теперь у него есть время обдумать за решеткой своё решение сотрудничестве с агрессором – и так будет с каждым предателем.
Мероприятия проходили под процессуальным руководством Запорожской областной прокуратуры.
Публікуємо фрагменти інтерв’ю ректора Бердянського державного педагогічного університету Ігора Тимофійовича Богданова.
– Упродовж лютого у ЗМІ публікувалась інформація про ймовірне вторгнення рф в Україну. Ви вірили в те, що може розпочатись повномасштабна війна?
– Багато публікацій було з цього приводу, ми слідкували за тим, що відбувається в сусідній країні. Я особисто та переважна більшість друзів, колег, товаришів, з ким я працюю і спілкуюсь, не передбачали можливість саме такого розвитку подій, свідками яких ми стали 24 лютого 2022 року. Ці події стали для мене трагічною несподіванкою.
– Бердянськ окупували на третій день. Як війна почалася для Вашої родини?
– 24 лютого 2022 року пів на шосту годину ранку мені зателефонувала Марина Вруцька, начальниця відділу кадрів нашого університету, і повідомила, що вибухи у нашій військовій частині, – це початок війни. Ми зібралися на термінову нараду в кабінеті ректора, поспілкувалися, що ми маємо робити, як виходити з ситуації та який наш план дій. Скажу чесно, особливого плану дій на той момент у нас не було. Ми з 1 березня подовжили канікули, а співробітники пішли в частину оплачуваної відпустки. Жоден викладач від початку війни не був звільнений або переведений у простій. Всі викладачі на сьогодні працюють дистанційно й отримують заробітну платню у повному обсязі. Наприкінці березня за рекомендаціями Запорізької обласної військово-цивільної адміністрації ми переїхали на підконтрольну територію. Це було пов’язано з питаннями безпеки саме працівників закладів освіти. Бо, наприклад, був факт викрадення очільниці відділу освіти міста Мелітополя, утримування її в заручниках. Із правовстановлюючими документами, юридичною печаткою ми виїхали до міста Запоріжжя. Після відповідного наказу Міністерства освіти і науки університет отримав статус «Тимчасово переміщеного закладу вищої освіти» за юридичною адресою Запорізького національного університету, а саме вул. Жуковського, 66. Користуючись нагодою, висловлюю слова вдячності ректору ЗНУ.
– Чи були спроби окупантів виходити з Вами на зв’язок?
– Така «зустріч» була першого або другого березня. Я знаходився в приймальній ректора з головним бухгалтером Катериною Свентицькою, з начальником інформаційного відділу Олегом Сердюком, коли до кабінету увійшли російські озброєні солдати зі словами: «Хто тут ректор, чи можна з Вами поспілкуватися?». Вони попросили вийти наших співробітників, залишилося двоє військових. Розмова в приймальній була доволі короткою. Перше питання «Як Ви ставитесь до нас?» я зрозумів, що це своєрідна перевірка – ти свідомий громадянин, або зрадник. У мене не було жодних сумнівів, що я маю сказати. Я відповів, цитую: «Я до Вас ставлюся, як ставилися радянські люди до німців у 1941 році, тобто ви – окупанти, ми не запрошували вас “звільняти” нас».
Під прицілом автомату вони вивели мене з університету, посадили до автівки, одягнули мішок на голову, напевно, щоб я не бачив, куди мене везуть. Але ж я місцевий і зрозумів, що мене привезли в кабінет голови районної ради Бердянського району, де зі мною спілкувалися більше години представники спецслужби росії. Ті ж самі питання: «Як Ви ставитесь до Радянського Союзу? До червоного прапору? До перемоги?» Тобто все за методичкою. Звісно, ми нормально до перемоги ставимося, це державне свято в Україні. Це свято не дуже радісне, але завжди була вшанована пам’ять полеглих і в Радянському Союзі, і в нашій незалежній Україні, тому ставлення до червоного прапору, як до прапору перемоги антигітлерівської коаліції. На питання «Чи хотіли б ви відновлення Радянського Союзу?» я відповів цитатою їхнього президента. Колись Путін сказав: «Хто не жалкує про Радянський Союз, у того немає серця, а хто хоче його відродження, у того немає розуму». На що мені росіяни сказали, що зараз у них інша концепція та вони хочуть відродження радянського союзу.
Не можу сказати, що розмова була товариська, але ні морального, ні фізичного впливу на мене не було. Тобто мені пропонували підтримати нову владу, як керівнику закладу вищої освіти, але я відмовився і сказав, що я громадянин незалежної України. Я був готовий до будь-якого перебігу подій. Та все ж мене відпустили. На цьому фактично спілкування з окупаційною владою як ректора університету у мене закінчилась.
– Чи всі здобувачі вищої освіти встигли виїхати з гуртожитку до окупації міста? – Студентський гуртожиток із початку календарного року був напівзаповнений. Оскільки після зимових канікул розпочалося дистанційне навчання, в гуртожитку перебували не всі 320 осіб, зареєстрованих за паспортними даними. Після початку війни ми наполягали, щоб здобувачі вищої освіти поверталися до батьків, до місць свого постійного проживання, поки була можливість вільно виїхати. Тим не менш у нас є студенти-сироти, а також ті, чиї батьки знаходилися на окупованих територіях ще з 2014–2015 років. Так, у березні близько 50 здобувачів вищої освіти (переважно цих категорій) мешкали в гуртожитку.
– Як керівництво університету надавало допомогу тим, хто залишився?
– Життя в окупації погіршувалося з кожним днем. Не було завозу продуктів харчування, готівки, можливості зняти з картки гроші чи розрахуватися нею в магазині, стабільного інтернет-зв’язку. На той момент ми відчували, що здобувачі вищої освіти потерпають від цих проблем. Ректорат, деканати й викладачі взяли під опіку здобувачів, які мешкали в гуртожитку, та намагалися забезпечити їх продовольчими товарами: приносили консервацію, домашні страви. Це все тривало до 24 березня – своєрідного рубікону й у війні, і в нашому університеті.
Нагадаю, що 24 березня була здійснена атака ЗСУ по позиціях окупантів у нашому Бердянському морському порту, найближча будівля біля якого – саме наш гуртожиток. Хвилин через 20 після вибухів до мене зателефонував комендант гуртожитку Володимир Столярчук з інформацією про те, що 15–20 озброєних російських військових зайшли на територію. На той час ми також давали прихисток маріупольським колегам, які були евакуйовані зі свого міста, й загальна кількість мешканців становила близько 70–80 осіб. Окупанти зібрали всіх в актовій залі, перевірили гаджети, а в самому приміщенні гуртожитку повибивали двері до студентських кімнат і провели обшук: шукали ймовірного навідника. Цього дня було прийнято рішення про переселення студентів до більш безпечних місць. Діти вимушені були взяти все необхідне та переселилися до викладачів і знайомих. Так, ми унеможливили для росіян проведення будь-яких дій стосовно нашого студентства.
Із 24 березня 2022 року в нашому гуртожитку немає мешканців, його фактично захопили російські військові. І хоча вони не перебувають там цілодобово, але контролюють його. Можу констатувати, що гуртожиток пограбований ущент. Це стосується й особистих речей наших здобувачів вищої освіти, зокрема цінних речей, й обладнання, яке належить університету. Сьогодні гуртожиток працює так: у першій половині доби комендант Володимир Петрович приходить до гуртожитку, і в цей час студенти можуть забрати свої речі чи те, що вціліло. Потім будівля закривається, але щоразу окупанти зривають замок, бо остерігаються, що звідти можуть вестися дії розвідувального характеру. Тобто гуртожиток знаходиться під контролем окупаційної влади. До університету здобувачі вищої освіти й викладачі не заходять, усі працюють дистанційно.
– Минулого тижня в окупаційних ЗМІ опублікували інформацію про «створення» так званого Мелітопольського університету на базі існуючих закладів вищої освіти Мелітополя та Бердянська. Як ви це прокоментуєте?
– Дійшли і до нас. Ми маємо приклади, коли окупаційна влада намагається поновити роботу дитячих садочків, закладів загальної середньої освіти, а сьогодні ми можемо констатувати, що є спроба «відновити» діяльність і закладів вищої освіти. Для мене дивно, що квазікерівник Запорізької області, який знаходиться територіально в Мелітополі, проголошує своє рішення про створення Мелітопольського державного університету. Одразу виникає декілька запитань. По-перше, якої держави? По-друге, як можна об’єднати аграрний, педагогічний профілі та деякі приватні заклади вищої освіти?
На сьогодні до БДПУ ще не приходили. Зрозуміло, що цей крок попереду. Якщо оприлюднили створення нового закладу, то прийдуть, як не сьогодні, так завтра. Я на оперативних нарадах і під час особистого спілкування кожному сказав, що це ваш вибір. Або ви працюєте в нашому університеті в незалежній Україні, або ні. Якщо вас змушують написати заяву про звільнення з БДПУ, пишіть. Ця заява юридично не дійсна: ви продовжуєте виконувати свої функціональні обов’язки дистанційно, і в законодавчому полі України залишаєтеся працівником БДПУ. Якщо ви написали заяву про те, що ви хочете працювати в новому університеті, то це для мене рубікон. Як тільки я юридично про це дізнаюся, із таким працівником будуть тимчасово призупинено трудові відносини, припинимо виплачувати заробітну платню, і для себе будемо вважати цього колегу колишнім.
Я особисто не вірю, що окупаційній владі потрібен університет на цій території. Їх цікавить бізнес, можливість збагачення або можливість роботи зі сплатою певного відсотку. Навіщо їм університет? Це не той напрям діяльності, який приносить кошти, навпаки, ця галузь потребує внесків, чималих грошей. Подивіться на заяви квазіректора щодо вступу в цьому році до Мелітопольського державного університету без екзаменів, відсутності контрактної форми навчання, можливості стипендії для всіх. А хто за це заплатить? Чи є в російської федерації така стаття видатків? Це ж інша територія, інша держава, інший бюджет.
Ми розуміємо, що той план, який був на початку в росії, провальний. За тиждень завоювати Україну, поставити лояльну владу, і хай собі живе, як Білорусь, – неможливо. Наш народ, наші збройні сили зламали ці наміри окупантів, і зараз розгортається новий сценарій. Тому зайвих грошей у росіян точно немає, як і основних, а вкладати в освіту, на мою думку, вони не будуть. І цей намір так і залишиться наміром, якщо він був узагалі.
– Як Ви оцінюєте перспективи і ризики вступної кампанії цього року?
– Вступна кампанія в державі буде дуже важкою. На законодавчому рівні є серйозні зміни щодо її проведення: основна, додаткова і спеціальна сесії проведення мультипредметного тесту. Для того, щоб цей тест здати, потрібно виїхати на підконтрольну територію. А ми бачимо на прикладі нашої області, і особливо Херсонської, що росіяни ставлять за мету нікого не випускати за межі окупованої території.
Президент України пообіцяв подумати і дав доручення міністру, щоб були внесені певні зміни до правил прийому, які б надавали можливість вступу для молоді з непідконтрольної території. Найближчим часом ми очікуємо цього рішення. І це дійсно дасть серйозний сигнал нашим вступникам про те, що Україна про них не забула і вони матимуть можливість вступити, зокрема на бюджетну форму навчання, до закладів вищої освіти нашої держави. Це дуже важливо.
– Як відбуватиметься освітній процес у новому навчальному році? І чи враховуєте Ви всі варіанти розвитку подій?
– Думаю, що початок навчального року стосовно форми організації освітнього процесу не буде відрізнятися від того, який відбувається сьогодні. Поки йде війна, поки є вірогідність ракетного обстрілу з боку сусідньої держави, наше керівництво не дозволить нам робити очний освітній процес, щоб не наражати студентство і викладачів на небезпеку. Тому я гадаю, що розпочнемо ми дистанційно.
– Ваш оптимізм і віра в перемогу надихають викладачів і студентів. Як Вам вдається зберігати спокій та не втрачати природне почуття гумору?
– Незважаючи на те, що я за освітою інженер, а інженери – технічні люди, емоціями не керуються, я щиро вірю, що думка матеріальна, і це в мене йде зсередини. Я впевнений у нашій перемозі! І це не сліпа віра. Вона пов’язана з тією інформацією, яку я отримую з відкритих джерел, з інформацією від очільників Запорізької області, захисників, зокрема й наших колег, знайомих, які сьогодні захищають зі зброєю в руках нашу державу на фізичному та інформаційному фронті. Усе це дає мені підстави бути стриманим оптимістом.
Я щиро вірю, що ми переможемо!
Ущерб Украины из-за российской агрессии с учетом будущих потерь может превысить 1 триллион долларов США. Война поставила под угрозу, в частности, и продовольственную безопасность мира. Российские войска целенаправленно минируют поля, похищают и подрывают сельскохозяйственную технику, уничтожают объекты аграрной инфраструктуры.
Оценка нанесённого ущерба – это важный этап в дальнейшем восстановлении аграрного потенциала нашего государства. Именно поэтому при поддержке Министерства аграрной политики и продовольствия Украины с целью фиксации и документации нанесённого ущерба и убытков была создана электронная платформа для сбора информации для обработки органами государственной власти и последующих возмещений и компенсаций.
К видам имущества, которые можно фиксировать как разрушенные, похищенные или повреждённые, относятся земельные участки, инфраструктурные объекты, сельскохозяйственная техника, грузовые и легковые автомобили, запасы ресурсов, оборудования, а также продукция животноводства и растениеводства. Поэтому, аграрии Бердянского района, которым военные и оккупационные действия нанесли ущерб, не упускайте возможности и регистрируйте необходимую информацию на этой платформе для получения возмещения от государства.
Для этого нужно сделать только три шага: зафиксировать нанесенный ущерб и убыток; заполнить соответствующую форму; предоставить фотоподтверждение и подготовить описание ущерба.
Информация на платформе обновляется каждый понедельник.
Министерство реинтеграции временно оккупированных территорий утвердило обновленный перечень территориальных громад, переселенцы из которых будут получать выплаты от государства. Этот список не является фиксированным документом – он регулярно актуализируется.
На данный момент в него входят громады из 8 областей: Донецкой – 66, Запорожской – 64 (в том числе и все ОТГ Бердянского района), Харьковской – 51, Херсонской – 49, Луганской – 37, Николаевской – 22, Днепропетровской – 7 и Сумской – 8.
По состоянию на 27 мая в список добавилась одна громада в Днепропетровской и три в Запорожской областях.
Все вынужденные переселенцы из этих регионов гарантированно получат денежную помощь от государства.
Данный перечень формируется по согласованию с Министерством обороны и на основании предложений соответствующих областных и Киевской городской военных администраций, опираясь на три ключевых критерия определения:
– временно оккупированные территории;
– территории, находящиеся в окружении (блокировке);
– территории, на которых продолжаются активные боевые действия.
Если вы зарегистрированы в какой-либо из указанных областей, но ваша громада отсутствует в этом перечне, рекомендуется обратиться в свою военную администрацию (лично или на «горячую» линию) и уточнить информацию.
Гасити пожежу й рятувати людей в окупованому Бердянську – це зрада? А приймати пологи? А навчати дітей математики? Ми поспілкувалися з пожежником, учителькою й лікаркою з Бердянська, які люблять Україну і чекають на прихід ЗСУ (двоє з них залишилися в окупованому місті). А також попросили експертів пояснити, де пролягає межа між виживанням, професійним обов’язком і колаборантством на окупованих територіях та чому в реальному житті її складніше визначити, ніж на папері. Кримінальна відповідальність за співпрацю з російськими окупантами, відповідно до ч. 6 ст .111-1 Кримінального кодексу України, – позбавлення волі на 10-15 років.
У соцмережах і медіа часто пишуть про те, як не можна робити, але ніде не пишуть – як людям вижити в умовах окупації.
Дві тисячі гривень за посилену службу
Андрій Смірнов (ім’я та прізвище змінено) від першого дня війни разом з колегами чергував у посиленому режимі – добу через добу (у звичайному режимі – доба через три). Кожна робоча зміна забирала чимало нервів.
— До нас постійно приходили військові зі зброєю, ми знали, що в них є наші дані та номери телефонів, — розповідає він. — Також напружувало те, що окупанти зайняли телевежу біля пожежної частини і звідти з автоматами слідкували за всім, що відбувалося на території рятувального управління.
— Якось уночі вони забігли до частини, покликали начальника, приставили до нього пістолет і наказали показати всю частину, – розповідає чоловік. – Їм здалося, що на нашу територію заїхала підозріла машина. Умови, в яких ми опинилися, вимагали великої сили волі, ми майже не спали й не розуміли, на що сподіватися: керівництво між собою про щось розмовляло, особовий склад губився у здогадах.
Наприкінці березня бердянське керівництво частини повідомило: хто не хоче працювати з окупантами, має або звільнитися з роботи, або поїхати з міста, де буде надано інше робоче місце. На виїзд давали лише добу.
— Того ранку, коли в бердянському порту горів “русский военный корабль” (24 березня), офіцери ДСНС разом з сім’ями виїжджали в українське Запоріжжя, — пригадує Андрій. – За кілька годин сталася пожежа на другому поверсі дев’ятиповерхового будинку. Ті, хто залишився в місті, постали перед вибором: ігнорувати пожежу чи не дати вогню захопити верхні поверхи. Я був серед тих, хто вибрав допомогти людям. Відтоді колеги з області вважають нас зрадниками.
За словами Андрія, багато колег мають поважні причини залишатися в окупованому місті.
— У мене старенька мати з хворими ногами (вона майже не ходить), а я її єдина дитина, – пояснює він. – Їй потрібні ліки, яких у бердянських аптеках уже немає, потрібні продукти, які українські пенсіонери на звичайну пенсію в окупації не можуть купити (ціни зросли в рази). Дружину та дітей я відправив на вільну українську територію, а сам залишився доглядати за мамою й тещею, а також охороняти нашу квартиру (вже відомі випадки, коли в порожні будинки й квартири заселяють окупантів, процвітає мародерство). І, звісно, я й далі роблю свою роботу.
У наступні дні після від’їзду керівництва бердянська пожежно-рятувальна частина постала перед гострою нестачею працівників. Ті, хто залишалися весь квітень, працювали через добу, навчали добровольців пожежної справи, покликали на службу пенсіонерів ДСНС. Бердянське управління під час окупації очолив пенсіонер ДСНС Анатолій Псьол.
З окупантами домовилися, що пожежники працюватимуть на волонтерських засадах і усуватимуть лише “мирні” надзвичайні ситуації (не виїжджатимуть на військові об’єкти).
— У 20-х числах квітня ми мали отримати зарплату, але замість неї нам скинули на картки по 2 тис. грн, — розповідає Андрій. — Від колег із сусідніх окупованих міст дізналися, що вони отримали повні зарплати. А що не так із Бердянськом? Багато хто це сприйняв так, наче обласне керівництво здало нас окупантам.
У 20-х числах травня бердянські пожежники зарплат від України не отримали.
За словами Андрія, через постійні хвилювання в колег почалися проблеми зі здоров’ям, почав стрибати тиск. Напруги додавало ще й те, що у травні російські окупанти забрали одного з них до колонії за телефонні перемовини з обласним керівництвом (усі зрозуміли, що розмови пожежників прослуховують). Полоненого довго тримали, катували, забрали його машину.
Зараз бердянські пожежники не виїжджають на військові об’єкти й носять українську форму, хоча на частині вже висить російський прапор. Проте не розуміють, як робити свою роботу й водночас не отримувати грошей.
“Змушують визначитися до початку червня”
Офіційно навчальний рік у школах Бердянська завершився 2 травня. Педагоги, які зараз у відпустці, до 3 червня мають визначитися з подальшою роботою в окупованому місті.
Наталя Степанова (ім’я та прізвище змінено) 20 років пропрацювала у школі, досягла певних успіхів у кар’єрі та не уявляє себе в іншій сфері.
— Є два варіанти: або написати заяву й погодитися співпрацювати, або йти в підпілля – не працюєш, тоді від України обіцяють платити 2/3 від зарплати, — розповідає вона. – Хто співпрацюватиме, то має від 1 вересня викладати за російською програмою. Дуже жаль, що з окупантами тепер співпрацює весь міський відділ освіти. Я поїхала з міста від гріха подалі. Тут дуже хитка грань: один крок — і ти колаборант.
У міському відділі освіти сьогодні дві керівниці: від окупантів – Галина Шадуріна (СБ України в Запорізькій області винесла їй підозру у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 6 ст. 111-1 КК України, що передбачає позбавлення волі на строк від 10 до 12 років), а від бердянської, проукраїнської, – Тетяна Фурманова, яка переїхала до Запоріжжя й звідти підтримує працівників освіти.
— У нас на неї вся надія — каже Наталя. — Дотримуємося її розпоряджень (часто про них дізнаємось із телеграму) і завдяки їм ще отримуємо зарплату. Якщо й надалі отримуватимемо нехай навіть 2/3, то недоречно буде говорити, як мені годувати сім’ю (про що зараз усі говорять). Усі ці місяці ми отримували зарплату, навіть ті, хто виїхав чи не ходив на роботу. Я не знаю, чи вистачатиме цих грошей. Але є речі, важливіші за гроші. Шадуріна сказала, що тих, хто не погодиться співпрацювати з окупантами, виженуть. А вихователів і нянечок у дитсадках начебто вже змушують визначатися й виходити на роботу.
Отже, для педагогів окупованих міст літні канікули-2022 — час великих надій на звільнення територій і можливість повернутись у школи й навчати дітей за українською програмою.
Працювати не заважають, але вимагають повернути трудові книжки
Марія Спіріна – акушерка-гінекологиня Бердянського пологового будинку. Разом з іншими лікарями вона приймає вагітних і породіль не тільки з Бердянська та найближчих сіл, а також з Маріуполя та півдня Донецької області, Розівського району, міста Пологи. У перші дні війни під час повітряних тривог медики брали немовлят і разом з породіллями й вагітними спускалися в підвал. Після важких операцій деякі лікарі залишалися поруч з пацієнтками в коридорах між несучими стінами.
Під час війни вона ще й психологиня: багато розмовляє з пацієнтками, заспокоює їх, консультує вагітних телефоном.
— У перші дні був шок і страх, багато хто постарався виїхати, — пригадує Марія. — З шести лікарів пологового відділення залишилося двоє. Потім протягом тижня кадровий склад відновили (запросили фахівців з інших відділень), пологовий будинок почав працювати в нормальному режимі. Така сама ситуація була і в анестезіологів, і в педіатрів. Спочатку медикаментів не вистачало, але потім з підконтрольних територій України почала надходити гуманітарна допомога та з’явилися медикаменти, необхідні для роботи хірургічного стаціонару й пологового будинку. Зараз ми можемо надавати допомогу цілодобово та в повному обсязі.
У середині квітня в Бердянську призначили нового проросійськи налаштованого головного лікаря – Сергія Прохорова, а начальник відділу кадрів і головний бухгалтер звільнилися. Нова окупаційна влада вирішила об’єднати первинну медичну ланку із вторинною (тобто міську лікарню з поліклінічною службою), а також приєднати до цього підприємства тубдиспансер, психоневрологічний диспансер і швидку допомогу. Але поки що ці зміни лише “на папері”.
— Старі банківські рахунки та печатки ще залишилися, — каже Марія. – Виконувати свої обов’язки окупанти нам не заважають, але вимагають повернути трудові книжки — напевно, щоб ми погодилися працювати в новому лікувальному закладі. До 1 червня ми маємо визначитися, а до середини червня обіцяють підготувати новий штатний розклад. Нині договір з Національною службою здоров’я в нас не розірвано й ми повністю отримуємо зарплату та медикаментозне забезпечення. Якщо окупанти ліквідують підприємство БТМО (КП “Бердянське територіальне медичне об’єднання” – авт.), то ми не знаємо, що буде далі.
Подальша робота Марії та її колег залежить від рішення співпрацювати з новою владою чи ні.
— І тут постає питання: хто більший зрадник — той, хто поїхав, чи той, хто залишився рятувати своїх громадян? — каже вона. – Кількість пологів у нас не зменшилася. На початку війни я, як і інші медики, не мала морального права кидати людей під час повітряних тривог. Зараз багато хто з персоналу залишиться, бо наївно чекати й сподіватися, що Україна надасть рівносильну роботу та безплатне житло в іншій області. До того ж багато в кого тут хворі родичі (мами, тати, бабусі, дідусі), яких і залишити важко, й вивезти неможливо. Ці співробітники працюватимуть за будь-якої влади.
Вона не вважає злочинцями людей, які надають допомогу громадянам свого міста.
— Якщо не їздитимуть водії маршруток, якщо не торгуватимуть продавці, якщо не привозитимуть товар підприємці, то життя зупиниться. І вулиці треба прибирати, і пожежі гасити – місто має й далі функціонувати, — вважає вона.
За нашими даними, до кінця травня мають визначитися зі своєю позицією й робітники відділу культури окупованого міста. Інші мешканці, які зараз не мають ані роботи, ні грошей, не знають, чи можна погоджуватися працювати, щоб хоч якось виживати в умовах окупації. Отже, тисячі людей наразі перебувають у складному моральному та фінансовому становищі.
Колаборант чи патріот?
Колабораційна діяльність — це публічне заперечення громадянином України здійснення збройної агресії проти України та публічні заклики підтримувати рішення держави-агресора, співпрацювати з нею, не визнавати державний суверенітет України на тимчасово окупованих територіях України (ст. 111-1 Кримінального кодексу України). Межа між патріотом, який не покинув своє місто у важкі часи, та колаборантом, змушеним працювати в окупованій зоні, — дуже тонка. Лікарі, пожежники, вчителі, комунальники, підприємці цікавляться: якщо вони залишаються вдома та обслуговують своїх громадян, чи є вони зрадниками?
“Локатор.online” розпитав про це в експертів.
Сергій Данилов: “Виконання службових обов’язків не є колаборантством”.
На думку політолога, експерта Центру близькосхідних досліджень Сергія Данилова, колабораційну діяльність треба розглядати у двох вимірах: не тільки в юридичному, а й у суспільному, зважаючи на уявлення людей.
— У суспільному уявленні колаборанти – це ті, хто працює з ФСБ, “здає” учасників АТО й активістів, — пояснює він. — До того ж частіше такі люди здають своїх ворогів і так розв’язують власні суперечки та здійснюють акти помсти. Також зрадниками є ті, хто “засвітився” в органах окупаційної влади. Тобто є дві категорії безперечних колаборантів: перша – “стучить на наших”, а друга — здійснює владні функції від імені агресора-окупанта. Також люди вважають колаборантами тих, хто бере участь у пропагандистських акціях (наприклад, на 9 травня) і хто підтримує неформальні, дружні стосунки з російськими військовими. Але якщо людина не перебуває в панібратських стосунках з окупантами й виконує свої прямі обов’язки на користь міста, то це не є колаборантством.
За словами Данилова, зараз у Верховній Раді розглядають законопроєкт про колабораційну діяльність, але якщо його ухвалять у нинішньому вигляді, то він буде дуже “звуженим”.
— Треба зважати на реальну ситуацію, — впевнений експерт. — Тут дуже тонка межа між забезпеченням лояльності, підтримкою “своїх” і розумінням ситуації на окупованих територіях.
Ганна Лисенко: “Діяльність, пов’язана зі співпрацею або підтримкою окупантів, може бути колабораційною”.
Як зазначає Ганна Лисенко, адвокатка з трудового права й членкиня Комітету з трудового права Національної асоціації адвокатів України (НААУ), також колабораційною діяльністю працівників вважають:
передачу окупантам матеріальних ресурсів,
провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, зокрема окупаційною адміністрацією держави-агресора,
добровільне зайняття працівником посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій у незаконних органах влади окупантів,
участь в організації та проведенні незаконних виборів або референдумів,
організація та проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності, спрямованих на підтримку держави-агресора, активна участь у таких заходах,
добровільне зайняття посади в незаконних судових або правоохоронних органах, створених окупантами.
Тобто будь-яка діяльність працівників, пов’язана зі співпрацею або підтримкою окупантів, може бути колабораційною й за неї каратимуть позбавленням волі.
Наприклад, колаборантом може бути:
учитель, який з 1 вересня погоджується працювати за російською програмою,
лікар, який працюватиме в новій медичній структурі, створеній окупантами,
пожежник-рятувальник, працівник КП, поліцейський, медик та інші працівники, які отримують зарплату від окупантів,
держслужбовці, які працюватимуть у новоствореній окупантами організації,
підприємець, який укладає договір на ведення діяльності у курортний сезон з виконкомом, створеним окупантами.
Сергій Заєць: “Для тих, хто залишається, життя теж триває”.
Адвокат Сергій Заєць уже вісім років займається проблемою порушення прав людини через окупацію Криму (і кілька років співпрацює з Інститутом розвитку регіональної преси). Він не з чуток знає, перед якими проблемами постають мешканці окупованих територій.
— Не всі можуть виїхати з окупованих територій, і для тих, хто залишається, життя теж триває, — каже він. — Хтось — через догляд за хворими родичами, комусь просто нікуди або ні на чому їхати чи немає грошей, щоб облаштуватися на новому місці, комусь просто не вистачає сміливості залишити звичну обстановку й поринути в невідоме, а хтось не встиг, бо росіяни не випускають.
Також відомі випадки, коли, попри масову підтримку державою та волонтерами, переселенців не завжди гостинно приймають в інших громадах. Такий негативний досвід теж впливає на рішення їхати.
Схожу справу вже розглядав Європейський суд з прав людини (Demopoulos and Others v. Turkey, 01/03/2010).
— Так звана Турецька Республіка Північного Кіпру (ТРПК) є окупованою територією, чимось на кшталт Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії тощо й не має статусу незалежної держави, — розповідає Сергій Заєць. — Проте в одній з кіпрських справ ЄСПЛ наголосив, що час на окупованих територіях не завмирає, відбувається міграція, люди народжуються, вмирають, успадковують майно, тому ні юридичний, ані економічний вакуум неможливий. Це означає, що люди, які залишилися на окупованих територіях, не можуть відкласти на невизначений час народження або виховання дітей, обходитися без їжі, медичної допомоги тощо. Хто зміг виїхати – виїхав, хто не зміг – залишився, і їм треба й далі жити — як правило, в умовах сучасного міста або іншого поселення. Це також вимагає від людей певної самоорганізації, інакше спільнота дуже швидко повернеться до середньовіччя: з епідеміями, антисанітарією, пожежною безпекою, безграмотністю тощо. Є речі, якими не можна нехтувати. Спокуса керуватися радикальною “революційною свідомістю” та поділити світ на чорне й біле дуже велика, і найбільше їй піддаються ті, хто перебуває в безпеці й сам не постраждав від російської агресії. Але потрібен зважений підхід, який брав би до уваги звичайні щоденні потреби людей.
На думку Сергія Зайця, межа — що нормально, а що ні — проходить там, де вирішується питання сприяння чи несприяння окупанту.
Якщо ми говоримо про кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність за Кримінальним кодексом України, то формулювання ст. 111-1 КК не є досконалим. Наприклад, сприяння запровадженню встановленню російських стандартів освіти має значення, коли йдеться про гуманітарні дисципліни, такі як історія, література тощо. Але навряд чи є істотна розбіжність у викладанні природничих і точних наук (математики, фізики, біології тощо). Дещо складніше з географією, бо вона містить значну політичну складову. А відповідальність за господарську діяльність у взаємодії з державою-агресором — украй невдале формулювання. Певною мірою на окупованих територіях усі взаємодіють з окупантом. Окупант може запровадити оподаткування або вимагати отримати дозвіл на продаж навіть власної городини. Чи є це взаємодією? Певна господарська діяльність потрібна, щоб підтримувати життєдіяльність міста. Після Бучі й Ірпеня від окупанта не варто очікувати на якусь особливу стурбованість щодо гуманітарної ситуації на окупованих територіях.
— Сам термін “взаємодія” в такому разі можна буде розтлумачити більш-менш однозначно лише на підставі судової практики, яка складеться протягом доволі довгого часу в майбутньому, — вважає адвокат. — Коли розглядатимуть різні ситуації, різні обвинувачення та оскаржуватимуть вироки, тоді й буде окреслено межу. На жаль, це може зламати не одну людську долю. Важливо також те, чи дії зроблено добровільно, чи під примусом або в стані крайньої потреби.
Загалом у разі окупації міжнародне гуманітарне право вимагає від окупанта дотримуватися режиму “консервації”: нічого не змінювати на окупованій території без крайньої потреби. Ідея міжнародного гуманітарного права полягає в тому, що цивільне життя має бути максимально відділеним і захищеним від війни. Але Росія не дотримується цих вимог і провадить агресивну війну, що й змушує уряд України шукати рішення, зважаючи на поточну геть не ідеальну з погляду міжнародного гуманітарного права ситуацію.
Три головні питання для мешканців окупованих територій
На яку соціальну допомогу можна сподіватися в окупації?
За інформацією адвокатки з трудового права Ганни Лисенко, громадяни, які перебувають на окупованих територіях, або які евакуювалися з населених пунктів, де тривають бойові дії, чи проживають у деокупованих населених пунктах, згідно з Постановою КМУ № 457 від 16.04.2022 р. мають право отримувати допомогу в розмірі 2 тис. грн щомісячно. Для отримання таких грошових виплат громадяни можуть подати заявку на отримання допомоги шляхом заповнення форми на інформаційній платформі “єДопомога“.
До того ж для осіб, які перебувають у тимчасовій окупації, нарахування й виплату заробітної плати та соціальних виплат (пенсій, соціальних допомог, пільг і субсидій тощо) Україна продовжила в повному обсязі.
2. Що робити зараз, щоб потім повернутися на роботу після деокупації?
Якщо працівники зараз перебувають на окупованій території, то роботодавець може:
• запровадити дистанційну або надомну роботу за змогою та з виплатою зарплати,
• оголосити простій з виплатою працівнику ⅔ окладу,
• надати щорічну основну відпустку не більш ніж 24 дні й додаткові відпустки за змогою,
• надати відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку на час війни,
• призупинити дію трудового договору, при цьому з/п не виплачувати, але зберегти посаду. Роботодавець фіксує розмір з/п, яка могла би бути, та ЄСВ (для можливості подальшого стягнення збитків з країни-агресора та виплати компенсацій).
У разі якщо роботодавець не має змоги вжити жодної з названих дій, працівник може не виходити на роботу й не писати жодних заяв окупанту або колаборанту.
Якщо працівники й далі виконують свою роботу на окупованих територіях і не вчиняють жодних дій, про які зазначено у ст. 111-1 Кримінального кодексу України, то такі дії працівників не можуть бути пов‘язані з колабораційною діяльністю.
3. Що змінилось у трудовому законодавстві під час воєнного стану?
Під час воєнного стану уряд ухвалив низку законів у сфері трудового права, про які повинні знати робітники, що працюють на окупованих територіях.
З 24 березня 2022 року діє Закон № 2136 “Про організацію трудових відносин в умовах військового часу, який регулює питання оформлення трудових відносин, зміну істотних умов праці, надання або відмову у відпустці, звільнення та призупинення дії трудового договору”.
12 травня 2022 року Верховна Рада ухвалила за основу три законопроєкти, якими планує змінити трудові відносини майже в усій трудовій сфері:
№ 7251 щодо оптимізації трудових відносин в умовах воєнного стану,
№ 5371 щодо укладення трудового договору в умовах договірного режиму, що є відмінним від умов КЗпП України,
№ 5266 щодо посилення захисту прав працівників.
Згідно з останнім законом внесено зміни у сфері колективно-договірного регулювання, дискримінації у сфері трудових правовідносин і масових звільнень.
За вказаними законами працівники в разі смерті роботодавця-ФОПа або визнання його безвісно відсутнім чи померлим можуть припинити трудовий договір через центр зайнятості. Для цього слід подати заяву до центру зайнятості за місцем проживання, а також заяву про припинення трудових відносин.
У разі неможливості забезпечувати працівників роботою у зв’язку зі знищенням виробничих, організаційних і технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій, працівника можуть звільнити. Але таке звільнення можливе лише в крайньому разі, якщо працівника неможливо перевести за його згодою на іншу роботу та з виплатою вихідної допомоги в розмірі, не меншому за середній місячний заробіток.
Також може бути спрощено процедуру скорочення працівників (за 10 днів), якщо звільнення пов’язане зі знищенням майна роботодавця в результаті бойових дій.
