Сегодня в полдень в девятиэтажном доме №95 по улице Довганюка произошёл взрыв. После этого в квартире на шестом этаже начался пожар. В результате этого один человек, находившийся в помещении погиб, второй – получил ранения и был госпитализирован. Всего медицинская помощь понадобилась более чем десяти людям.
Сила взрыва была такой, что в квартире оказались разрушенными межкомнатные перегородки и несущие стены, но дому ничего не угрожает.
Сегодня утром под Запорожьем рашистская армия расстреляла гуманитарную колонну гражданских автомобилей, в которой мирные люди ожидали выезда из областного центра.
Кто-то ехал к своим родным на оккупированные территории, кто-то вёз гумпомощь и должен был забрать наших сограждан, чтобы вывезти их на свободную часть Украины.
Это очередной теракт страны-террориста. На данный момент известно о 30 погибших и 88 раненых. Среди умерших двое детей: 11-летняя девочка и 14-летний мальчик. Ранение получила также 3-летняя девочка.
Есть потери и среди полицейских: погиб 36-летний сотрудник местного управления стратегических расследований. Ещё 27 полицейских Бердянского райуправления получили ранения, 4 из них – в тяжелом состоянии.
Известно, что рашисты били по людям модернизированными ракетами С-300. Воронки от них относительно не глубоки, но радиус взрывной волны очень большой, соответственно, большая зона и сила поражения.
В связи с этой трагедией и с целью почтить память её жертв, Запорожская областная военная администрация объявила 1 октября 2022 года днём траура. Завтра будут приспущены Государственные Флаги Украины на зданиях и сооружениях органов государственной власти, органов местного самоуправления, государственных предприятиях, учреждениях и организациях, отменены развлекательно-концертные мероприятия (в том числе и матч ФК “Металлург”), внесены соответствующие изменения в программы местных теле- и радиопередач.
Ракети з неба – не так страшно, як російська окупація, кажуть 64-річна Ольга та її 78-річний чоловік Михайло. Вони змогли вирватися з окупованого села Осипенко, що на Запоріжжі неподалік від Бердянська. У перший день окупації росіяни розстріляли машину з цивільними. Залякування, терор, викрадення та катування мешканців не припиняються донині.
«Ми жили неподалік траси, тож колону російських танків побачили першими, – розповідає пані Ольга. – Був страх, який зціпив душу. Односельчани сідали в машини і хотіли виїхати. Першу ж машину розстріляли. Нам заборонили підходити до неї, поховати вбитих. Мусили дивитися на мертві тіла та боятися повторити їх долю».
Потім розстріляли транзитну машину, яка їхала з Маріуполя. З того часу мешканці Осипенка втратили спокій та сон, розповідає жінка.
Окупація почалася з обшуків та викрадень
Росіяни вривалися в будинки, шукали там «нацистів», «азовців». Викидали людей на вулицю, трощили двері та вітрини магазинів.
«Вони не були схожі на людей, більше на якихось скажених тварин, – каже українка. – Обшуки тривали майже щодня. Вони заїжджали на вулиці на броньованій техніці. Десятки російських солдатів сиділи зверху – у масках, з автоматами. Залітали в будинки, роздягали чоловіків догола, обдивлялися, які у них татуювання. Будь-який натяк на патріотизм – і людина зникала».
Знайшлися у селі кілька зрадників. Одна жінка, медсестра за освітою, депутат сільської ради, пішла до росіян із пропозицією призначити її головою. Натомість пообіцяла показати, де живуть військові та родини, які мають активну проукраїнську позицію.
«На все десятитисячне село знайшлося 7-10 таких зрадників, але біди вони наробили, – розповідає пані Ольга. – Колаборантка зняла український прапор та почепила російський. Вночі його зняли та сплюндрували партизани. Окупанти тоді намалювали на будівлі сільської ради величезний триколор. Партизани змінили смужку на зелену – вийшов один із прапорів Запорізького козацтва».
Окупанти пішли по магазинах запитувати, хто купував зелену фарбу. Там розвели руками – вона є в кожному будинку села. Це найтиповіший колір, яким фарбують ворота. Тоді росіяни зробили оголошення: якщо такі дії повторюватимуться, в центрі села розстріляють десять людей, які їм трапляться на очі. Машина з вбитими наче говорила: росіяни не жартують, це не пусті погрози. Почалися викрадення та зникнення людей. Одним із перших викрали директора місцевого краєзнавчого музею Олега Будяка. Молодий чоловік роками опікувався національно-патріотичним вихованням дітей та молоді: збирав вироби народного мистецтва, організовував майстер-класи, експозиції про відомих мешканців села.
«Наскільки знаю, на будівлі музею самі ж окупанти намалювали свастику, а потім показували її по всіх телеканалах, що знайшли нациста, – каже жінка. – Але це цілковита брехня. Він порядна людина, добра, інтелігентна».
Партизани давали відсіч
Попри страшний терор – на окупованих територіях є потужний спротив з боку партизанів. Окрім психологічного тиску у вигляді розвішування українських прапорів, оголошень, вони нападають на блокпости ворога, інформують українських військових про пересування ворожої техніки.
«Були випадки нападу на російські блокпости, – каже Ольга з Осипенка. – Комендант нашого села чеченець Ахмед після кількох випадків знищення російських військових попередив: буде за одного знищувати десятки цивільних без попередження, виріже все село».
Людей, яких підозрювали в симпатії до України, забирали з дому з чорними целофановими мішками на головах. Ніхто з тих, кого взяли в заручники, не повернувся до родин.
Вони робили все, щоб залякати сельчан, змусити погодитися на будь-які умови. Жодної інформації про неокуповану територію України не доходило. Вимкнули всі українські канали, глушили українських мобільних операторів.
«Росіяни ховали техніку у житлових кварталах, – згадує українка. – У перші дні вони стояли у посадці, де їх накрила наша авіація. Тоді вони перемістилися до шкіл, будинків, дитсадка. Стояли за спинами мирних людей, як і обіцяв їхній вождь».
Вбити могли за українське слово
Запоріжжя – переважно російськомовний регіон. Однак навіть ті, хто розмовляє російською, у побуті використовують багато українських слів. Активна русифікація регіону витіснила більшість українських слів з офіційного мовлення, але не змогла з побуту.
«Мою знайому ледве не застрелили на вулиці, – говорить пані Ольга. – Вона несла в руках олію. Росіянин запитав, що несе. Вона й сказала українською: «Олію». На що почула: «Скажи нормальною, а не телячою мовою, «подсолнечное масло», а то вб’ю».
ід дулом кулемета навіть патріотичних людей змушували робити проросійські зізнання. Жінка розповідає про свого юного сусіда. Той відслужив в армії, хотів, але не встиг, записатися до війська. Родина дуже патріотична. Аж раптом він став героєм сюжету на російському телебаченні. В ньому хлопець дякував російській армії за «звільнення села від нацистів».
«В житті не повіримо, що він зробив цю заяву з доброї волі, – переконане подружжя біженців. – Ця родина була прикладом служіння рідному селу та Україні. Вони були першими у списках на знищення. Мабуть, з особливим цинізмом росіяни змусити скоритися саме цю родину. Як – можемо тільки здогадуватися».
Проїхали 26 блокпостів, щоб не стати співучасниками вбивств
Весь час, поки родина перебувала в окупації, боялися – можуть прийти й по них. Від Майдану 2014 року чоловік та жінка підтримували проукраїнські сили, брали участь у патріотичних заходах, займалися волонтерством.
«Але навіть не смерті ми боялися. Боялися, що змусять допомагати вбивцям», – зізнається жінка.
Її чоловік Михайло, попри свій солідний вік, – один із найвідоміших майстрів у селі. Ремонтує техніку, теплові насоси, комбайни, трактори. До вторгнення у родини був невеликий бізнес – майстерня, яка годувала та давала змогу підтримувати армію.
«Ми знали, що люди й гинуть дорогою, але поштовхом для втечі стало відео жінки з Маріуполя. Вона плакала, кричала: «Нас везуть у росію, я не хочу в росію, відпустіть мене додому». Ми подумали: а раптом нас теж вивезуть у росію? А раптом, ще гірше, змусять чоловіка ремонтувати їх техніку, автомати? Для нас краще було вмерти дорогою до свободи, ніж жити в концтаборі під назвою росія».
Росіяни попередили: вам не буде куди повертатися
З села вирушила велика колона. Однак родина та ще дві пари їх знайомих не наважилися приєднатися до неї. Вони поїхали складним, але більш надійним шляхом через 26 блокпостів.
«Для мене тепер назавжди росіяни будуть асоціюватися з мародерством. У селі вони виносили все, що бачили. Забирали у людей машини, виносили з магазинів інструменти, меблі, техніку. Але на блокпостах – це вже був апогей жадібності. У родича забрали всі його заощадження – 100 доларів. З жінок знімали золоті прикраси. Люди ховали, що могли, але ланцюжки з хрестиками, сережки, обручки – це наче частина тебе. Навіть не замислюєшся, що можуть забрати. Зняли з одного чоловіка футболку, яка сподобалася солдату», – розповідає пані Ольга.
Коли люди виїжджали, то росіяни попереджали: вам не буде куди повертатися. Казали, що ваш будинок займуть наші родини, які ми привеземо сюди після перемоги російської армії.
Найважчими для родини були останні кілька кілометрів – на лінії розмежування. Там вони їхали буквально по мінному полю. І чудом вціліли, бо мін було, наче грибів після дощу.
«Коли під’їхали до першого українського блокпосту і побачили нашого військового, наш прапор, то я плакала. Вийшла – цілувала руку солдату. Наші герої, хлопчики, титани, на яких ми молимося щодня. Всі плакали – і чоловіки, і жінки. Ми не могли повірити, що на волі».
Голод та кулемети – російська агітація на «референдумі»
До Катовіце родина приїхала, бо тут живе донька та племінниця. Племінниця приютила, донька працювала тут сезонно. Зараз вона винаймає для батьків житло.
«Ми не звикли жити у когось на шиї, дуже шкода доньку, яка віддає половину зарплатні, щоб заплатити за нашу квартиру. Ми вперше в Європі і вражені, яке гарне тут життя, як все зроблено для людей. Віримо, що Україна теж зможе відбудувати таке після перемоги».
З села Осипенко, що неподалік від Бердянська, виїхало щонайменше 50-60% мешканців. Люди рятують життя. Однак є ті, хто боїться виїжджати, має хворих родичів, яких не може покинути, без власного транспорту.
«Коли вдається отримати якусь звісточку з дому, то люди чесно кажуть: вони не витримують тиску. Їх морять голодом, страхом, залякують розстрілами. Так росія готує населення до участі у псевдореферендумі».
Арештували директора школи, який не захотів співпрацювати з ними. Нібито сказали: посидиш у в’язниці до вересня, а там ще просити будеш випустити тебе та працювати за російською програмою.
Родина безмежно вдячна Польщі та польському народові, які підтримали Україну, але вважає: на кордоні треба запитувати, кого підтримують біженці. Вони дуже бояться, щоб за деякими біженцями не зайшов сюди «русский мир».
«Нещодавно був прикрий випадок у черзі по гуманітарну допомогу, – каже Ольга. – Жінка, з її слів, біженка з Донецької області, мешкає у Польщі вже вісім років, голосно розповідала: у війні винні США, Європа та український Євромайдан. Я запитала її: «Так українці підняли революцію за право бути частиною Європи, а що ти тут робиш, якщо проти цього?»
Родина каже, що їх думки та молитви щодня з Україною, з українською армією. Вони дуже сумують за рідним краєм та вірять, що зможуть повернутися туди після його звільнення від російської окупації.
Утром 25 февраля, находясь на службе по охране государственной границы, погиб бердянский офицер Егор Кучменко. Он возглавлял пограничный наряд на посту наблюдения. Все его боевые товарищи во время выполнения боевой задачи тогда получили тяжёлые ранения.
Посвятить свою жизнь благородному делу – защите границ Родины – Егор Кучменко мечтал с детства. В 15 лет он поступил в Запорожский областной лицей-интернат с усиленной военно-физической подготовкой, а после его окончания продолжил обучение в харьковском Национальном юридическом университете имени Ярослава Мудрого.
В 2021-м году Егор вступил в ряды Государственной пограничной службы Украины и начал служить в Бердянском пограничном отряде.
Младший лейтенант Кучменко Егор Андреевич отдал свою жизнь ради мира и свободы украинского народа. В марте Президентом Зеленским он был посмертно награждён орденом «За мужество» ІІІ степени.
Служба безопасности Украины завершила досудебное расследование в отношении лидера квази-общественного движения «Мы вместе с россией» и члена самопровозглашённого «главного совета военно-гражданской администрации Запорожской области» Владимира Рогова. После оккупации части территории области он стал организатором незаконного референдума о её вхождении в состав России.
Рогову объявлено о подозрении по части 2 статьи 111 (государственная измена, совершенная в условиях военного положения) и части 1 статьи 111-2 (пособничество государству-агрессору в форме добровольного сбора и передачи материальных ресурсов вооруженным формированием государства-агрессора) Уголовного кодекса Украины.
По данным следствия, Рогов ещё в 2014 году добровольно перешел на сторону россии и начал сотрудничать с оккупантами, был активным антимайдановцем. После поражения режима януковича он скрылся в России, где стал говорящей головой в местных пропагандистских ресурсах, проповедуя федеральное устройство Украины.
После полномасштабного вторжения вооруженных сил рф предатель вернулся в Мелитополь и начал подготовку региона псевдореферендуму.
Следователи СБУ задокументировали, что Владимир Рогов в собственном Telegram-канале распространял деструктивный контент с критикой украинской власти; оправдывал так называемую «спецоперацию» и призывал жителей поддерживать оккупационный режим; по заданию спецслужб России вербовал людей для сбора разведывательных данных о местах дислокации подразделений Сил обороны Украины и военной техники, расположения военных и инфраструктурных объектов; вёл активную «волонтёрскую» деятельность: передал подразделениям страны-агрессора беспилотные летательные аппараты, приобретённые на средства, собранные через его личный Telegram-канал.
Обвинительный акт в отношении Рогова направлен в суд, теперь ему грозит пожизненное лишение свободы.
Євгенія – мешканка Мелітополя, яку війна застала вдома. У своєму місті вона із родиною залишається й досі. Не дивлячись на ризики, Євгенія погодилась поспілкуватись з нами та розповісти про своє відчуття окупації – ганебного та принизливого явища, яке ще продовжується, але неодмінно скоро закінчиться. Спочатку ми планували це зробити у форматі відео, але з огляду на загострення ситуації та пов’язану з цим необхідність дотримання безпекових заходів, вирішили обмежитися текстом. З цих же причин не називаємо прізвище та інші дані Євгенії, які можуть її деанонімізувати.
– Євгеніє, чим ти займалась до 24 лютого?
– До початку повномасштабної війни я працювала у своєму місті Мелітополі бухгалтером на одному з підприємств. Чому обрала саме таку професію? Важко сказати – цей шлях був довгим, але ця робота мені подобається.
– Як ти дізналося про початок війни? Поділись своїми почуттями, будь-ласка.
– Того ранку я прокинулася вдома від гучних вибухів з боку аеродрому. Його добре видно з вікон моєї квартири. Мене буквально хвилею підкинуло у ліжку! Я тоді ще подумала, що хтось з необережност кинув цигарку і загорівся склад ПЗМ… Але те, що я побачила у вікні, було явно не пожежею від недопалку. Потім був вибух у іншій частині міста. «Збирай речі. Війна!» – сказав мені чоловік, а я не вірила… Досі глибока біль у душі. Ні. Неможливо.
– Як ти дізналася про те, що місто окуповане? Чи так ти уявляла собі окупацію раніше?
– Про те, що наше місто було «відкритим» для непроханих гостей, я зрозуміла наступного дня, коли зателефонувала колезі з військового містечка. Вона мені відповіла, що вранці 24-го її чоловік та решта військових зі своїми сім’ями виїхали з міста. Окупація відбулась без перешкод. І що це таке я ніколи раніше не замислювалась.
– Як змінилося твоє життя у перші дні окупації?
– Ми переїхали в інший район міста. До квартири мами мого чоловіка зібралися три родини. Мені подзвонили з роботи і сказали поки на працю не виходити. Це було логічно… Життя стало на паузу та перетворилось на черги до аптек, банкоматів, магазинів.
– Чому вирішила займатися волонтерством?
– Я не волонтер у звичному розумінні, але деякий час всім своїм знайомим сусідам, які живуть одиноко та мають поважний вік, у допомозі я не відмовляла. В тому числі і зверталася за допомогою для них у штаби гуманітарної допомоги.
– Як ти ставишся до виразу: «хай буде окупація, аби не бомибили»?
– Я не сприймаю цю фразу. Так, моє місто не обстрілюють, але відчуваю біль та злість, що це відбулось із моїми рідними у Маріуполі. Мене уже обурює що це допустили, та не захистили нас ті, хто мав це зробити. Це мене просто паралізує – я закриваюсь у собі. З лютого по Великдень я не наважувалася подзвонити подрузі, через те, що на своє питання: «Ти як?», я почую відповідь: «Чи є в тебе глузд? Як я можу бути?»…
– Що зараз для тебе найважче в житті?
– Тиждень тому я вперше плакала через від’їзд близьких мені людей до іншої держави. Мені важко через те, що попереду невідомість. Так, я маю надію на мир, але більше нічого, крім надії.
– Якщо можеш, поділись, будь-ласка, чому досі залишаєшся на окупованій території?
– Я не їду з Мелітополя через те, що це – мій дім. Всією родиною ми виїхати не зможемо. Дивлячись на досвід від’їзду наших знайомих та родичів, ми вирішили з чоловіком, що наше місце тут. Коротко я не можу відповісти чому так склалося, але це наш свідомий вибір.
– Чи ти будуєш плани на майбутнє?
– Я ніколи не планувала своє майбутнє. В мене є мрії – я їх втілюю. Моє життя налагоджене і цілком мене влаштовує. Скиглити про те, що зросли ціни, що я не можу користуватися звичайними миючими засобами та відвідувати торгівельні центри – я не буду. Я розумію, що в країні війна і хтось поклав своє життя за те, щоб людство усвідомило справжні життєві цінності. Я чекатиму стабілізації ситуації. Страшно, довго, боляче, але світ зміниться на краще.
– Що побажаєш тим, хто виїхав?
– Я бажаю людям, які виїхали зі своїх домівок, щоб вони мали можливість скоріше до них повернутися. На мою думку, це найголовніше.
– А що побажаєш тим, хто залишається на захоплених територіях?
– Тим, хто залишився, я бажаю сил, аби пережити всі ці важкі зміни та гідно витримати те, що з нами відбувається. Бажаю, перш за все, бути вірним собі і своїм цінностям.
Більше половини Запорізької області з кінця лютого знаходиться під тимчасовою окупацією, а великий портовий Бердянськ став одним з перших великих міст області, куди зайшли росіяни. Блокування міста одразу призвело до гострої нестачі продуктів, предметів гігієни та медикаментів. Окупантів проблеми місцевих хвилювали мало, тож гуманітарним питанням зайнялися українці разом з міжнародними партнерами. Втім, численні коментарі самих громадян під публікаціями на офіційних ресурсах, що ніяка допомога нібито до них так і не доїхала, змусили нас дослідити цю тему. Здавалося б, дуже проста задача, яка мала б дати відповідь на питання «скільки і куди саме відвантажили допомоги», в процесі дослідження перетворилася на величезне рівняння з багатьма невідомими.
Чотири місяці ми намагалися отримати хоча б якусь інформацію про обсяги і типи допомоги, яка доставлялася в Бердянськ по офіційним каналам та про алгоритми її розподілу серед містян. Але всі наші спроби знайти відповіді на елементарні питання виявилися марними, що, в свою чергу, змусило нас підозрювати місцеву владу в причетності до можливих оборудок з гуманітаркою.
Життя у Бердянську нині нагадує епоху пізнього Радянського Союзу: багато товарів в дефіциті, а ті, які є в наявності – недоступні більшості містян через високі ціни і відсутність роботи. Гуманітарна допомога ліквідувати проблему б не змогла, але змогла б суттєво полегшити життя місцевих.
У травні у Telegram-каналі мерії «Бердянск Сейчас» з’явилося повідомлення про те, що з польського міста-побратима Бердянська – Бельсько-Бяла – отримано гуманітарну допомогу. Частину надісланого поляками мали б розподілити серед тих, кому вдалося евакуюватися у Запоріжжя, решта повинна була рушити в Бердянськ.
В повідомленні містилася одна єдина ілюстрація – і це не були світлини самої гуманітарки. В повідомлення «встромили» першу сторінку листа, надісланого Бердянською міськрадою до адміністрації Бельсько-Бяла. З її змісту обсяг цієї допомоги незрозумілий – можна дізнатись лише про факт її надходження до громади Бердянська і що гуманітарка з Польщі раніше нібито розподілялася до гуманітарних центрів на базі чотирьох учбових закладів міста та через Управління соцзахисту населення. Але жодних офіційних повідомлень від чиновників про це не було – травневе виявилося першим.
Відтак, у травні ми дізнаємося про те, що поляки допомагають бердянцям. Ми не знаємо детально ні чим, ні в яких обсягах, але паралельно дізнаємося, що така допомога була і раніше. Погодьтеся, виглядає це дуже дивно. Тож, не маючи можливості звернутися до міськради окупованого міста, ми звернулися до польської сторони – Президента (посада тамтешнього градоначальника звучить саме так) Бельсько-Бяли Ярослава Клімашевського. У відповідь отримали повідомлення про те, що акція мала громадянський характер, місто допомагало виключно у зборі та транспортуванні допомоги. Її нібито доставили до кордону, де передали українській стороні. Інших деталей пан Клімашевський не надав, пославшись на прохання бердянських колег не розкривати інформацію з міркувань їх безпеки.
Це звучить доволі дивно, адже у своїх численних публікаціях у соцмережах та в сюжеті запорізького телеканалу бердянська мерія сама неодноразово називала адресу і контактний телефон свого штабу, показувала і співробітників, і громадян, які туди зверталися. Отже, предметом «секретних домовленостей» поляків і бердянців могла бути інформація про обсяг отриманої гуманітарної допомоги та відповідальної за неї в Україні особи.
І якщо з відповідальним все більш-менш зрозуміло, то для чого тримати в таємниці інформацію про те, з чого ж складалися гуманітарні вантажі і якими були обсяги? З якою метою приховуються відомості про розподіл продуктів харчування, засобів гігієни та ліків, призначених для мешканців окупованого міста? Ці питання залишаються відкритими і досі. Спроба отримати цю інформацію від депутата Бердянської міськради Ігоря Камінського, який особисто займався доставкою гуманітарного вантажу з Польщі, також виявилася невдалою. З поставленими йому аналогічними питаннями він ознайомився, але необхідність відповісти на них проігнорував без жодних пояснень.
Такий випадок «секретності» розподілу гуманітарної допомоги на Запоріжчині не поодинокий. Вперше про можливі оборудки з гуманітаркою почали говорити ще наприкінці березня. В дописах запорізьких волонтерів щодо ситуації найчастіше лунало ім’я профільної заступниці голови Запорізької ОВА Злати Некрасової, яку, як очільницю обласного гуманітарного штабу, підозрювали в причетності до зникнення 140-ка вагонів, що надійшли з різних куточків України та Польщі (пізніше в листах народної депутатки Юлії Яцик вже йшлось про 229 вагонів).
Так, політичні процеси, в тому числі і політичні інтриги не зникають навіть під час війни, тож всі ці звинувачення можна було б «списати», наприклад, на якісь місцеві розбірки. Але повідомлень від бердянців про відсутність допомоги ставало все більше.
«Бердянськ жодного разу ніякої гуманітарної допомоги з Європи не бачив», «Бердянск, один из самых больших гуманитарных пунктов помощи и приёма беженцев никакой гуманитарки от области не получал», «пгт. Акимовка Мелитопольский район. Ни одной гуманитарки не было за 2 месяца!», «Как интересно. Воры в области. Воры по городам. Если к нам пришло 20 тонн в Энергодар, половину забрала Васильевка. А 900 тонн с Польши куда ушло?», «Нет ничего не получали. Так как вся гуманитарка на рынке. Вот кому война а кому мать родна», «С начала окупации нет нечего, и не было гуманитарной помощи, нет лекарств, Бердянский район Черниговская териториальная громада» – це приклади з восьмидесяти обурливих коментарів лише під однією з Facebook-публікацій, в якій одна з волонтерок поцікавилась – які населені пункти в області допомогу таки отримали.
Врешті, Некрасовій довелося виправдовуватися під час проведення «круглого столу» в обласній адміністрації. За словами посадовиці, гуманітарку могли красти окупанти прямо на блок-постах.
«Гуманітарні колони ми відправляємо щодня в сторону Гуляйполя, Бердянська, Токмака, Поліг, Мелітополя і не тільки. Як би ви бачили, в якому вигляді ми відправляємо допомогу. У нас повністю завантажені всі автобуси. Але буває таке, що гуманітарний вантаж не доїжджає, розвантажується на півдорозі, на блокпостах. Навіть буває таке, що допомога дістається до міста, але її блокують. Відбуваються дуже різні ситуації, – йшлося в заяві Некрасової.
Сам факт скликання «круглого столу» вже свідчить про те, що проблеми з гуманітаркою все ж існують. Але важливе інше. Якщо запорізькій владі було відомо про факти розкрадання гуманітарки окупантами, то логічно було б припустити, що вона звернулася до правоохоронців з відповідними заявами. Ми поцікавилися у обласної адміністрації наявністю таких заяв, а також обсягами отриманої гуманітарної допомоги і іншою супровідною інформацією. У відповідь же отримали відписки: надання інформації відстрочується до припинення або скасування воєнного стану на підставі розпорядження голови ЗОВА «Про упорядкування розгляду запитів щодо надання публічної інформації під час воєнного стану».
Втім, дещо про цей кейс нам таки вдалося дізнатися в обласному управлінні поліції, яке виявилося трохи менш закритим. Тут нам повідомили, що 16 травня від посадової особи обладміністрації дійсно отримали заяву щодо неправомірних дій стосовно гуманітарної допомоги. Більше інформації тут, посилаючись на таємницю слідству, вирішили не надавати, але й це вже щось. Адже заява Некрасової пролунала на початку квітня і це означає, що «посадова особа обладміністрації» тягнула з заявою про наявні факти військових злочинів аж півтора місяці. Більше того, невідомо чи взагалі б ця заява з’явилася в принципі, якби не критика і розголос ще в березні.
Також іронічно, що тоді ж, на початку квітня, сама ЗОВА рапортувала про запровадження ретельного звітування щодо передачі усього обсягу гуманітарної допомоги до її кінцевих отримувачів: з фото/відео фіксацією, накладними, актами та реєстрами. Та хвалилася ретельним відслідковуванням усіх відправлень та доставок необхідних речей безпосередньо до людей.
«Частина товарів гуманітарної допомоги відвантажується благодійним та громадським організаціям для розподілу тим, хто її потребує і важливим питанням на часі є контроль за тим, щоб її отримали саме ті, кому вона призначена» – заявляла тоді Марина Нотанова – керівниця департаменту соціального захисту населення ЗОВА, яка одночасно є заступницею голови обласного гуманітарного штабу.
Тобто, місцева влада заявляє про необхідність контролю за розподілом гуманітарної допомоги, але при цьому не надає жодної інформації тим, хто намагається цей розподіл проконтролювати.
Можна було б припустити, що цим контролем вже занялися уповноважені органи і процес теж «секретний». Щоб підтвердити чи спростовувати цю гіпотезу, ми намагалися зв’язатися з самою Нотановою. Втім, протягом трьох днів безперервних дзвінків застати чиновницю на робочому місці нам так і не вдалося. Врешті, через секретарку Нотанова передала тезу про те, що коментування цих справ не входить до її обов’язків.
Прошлой ночью между украинской стороной и страной-агрессором состоялся масштабный обмен пленными. С российского плена вернулись 215 наших нацгвардейцев, пограничников, моряков, ТРО-шников, полицейских, таможенников и гражданских лиц. Обмен проходил в несколько этапов и в разных локациях.
Среди освобождённых украинских военных есть и защитница мариупольского завода «Азовмаш» из Бердянска Марьяна Мамонова – медик, которая находится на 9-м месяце беременности. 31-летняя Марьяна пробыла в рашистском плену 4 месяца и содержалась в еленовской тюрьме. Она выпускница Тернопольского медуниверситета и Киевской Военной академии. В Бердянске служила последние три года.
Буквально накануне – 17 сентября – в Киеве была проведена акция в поддержку пленных украинских женщин, на которой её участники и участницы требовали освободить Марьяну Мамонову.
Также из рашистского плена вернулись командиры батальйона «Азов» Денис «Редис» Прокопенко, Дмитрий «Волына» Волонтырец и Святослав «Калына» Паламар.
маш
По официальной информации ювенальных прокуроров по состоянию на сегодняшний день в Украине в результате полномасштабной вооруженной агрессии российской федерации пострадали как минимум 1155 детей. Из них 391 ребенок погиб и более 764 получили ранения разной степени тяжести.
Среди пострадавших детей – 47 из Запорожской области. Больше всего пострадало детей в Донецкой области – 397. По другим областям цифры следующие: Харьковская – 225, Киевская – 116, Николаевская – 72, Черниговская – 68, Луганская – 61, Херсонская – 55, Днепропетровская – 26.
К сожалению, эта статистика не окончательная, поскольку работа по их установлению в местах ведения активных боевых действий, на временно оккупированных и освобожденных территориях продолжается.
Предоставить информацию о военном преступлении в отношении ребёнка можно через единый доказательный хаб: warcrimes.gov.ua и по телефонам: +380961004438, +380683235856.
Через платформу «Дети войны» можно сообщить и найти всю информацию о детях, пострадавших в результате войны рф против Украины.
В прошлую пятницу начальник Бердянской городской военной администрации Виктория Галицина распорядилась внести изменения в бюджет громады города на текущий год.
Она освободила 1 миллион гривен из бюджетной программы «Об обеспечении проведения местных мероприятий в 2022 году» и 2 миллиона гривен из программы «Территориальная оборона Бердянской городской громады на 2022 год».
Определённая логика в этом есть: Бердянск оккупирован и сейчас не до развлечений, а территориальной обороной нужно было заниматься раньше (почему эти деньги местная власть во главе со Свидло-Цукановым не использовала по назначению в январе-феврале – отдельный вопрос).
Только если вы думаете, что эти 3 миллиона были перенаправлены Галициной на закупку бронежилетов и дронов для Вооружённых сил Украины или решение гуманитарных проблем бердянцев, большинству из которых нечего есть и негде жить, то вы ошибаетесь.
2,7 миллионов из этой суммы Виктория направила на зарплату себе и своим сотрудникам до конца года. Остальные 300 тысяч будут потрачены на командировки, канцтовары и коммунальные услуги администрации. Вот так расходуются средства бердянских налогоплательщиков.
Складывается впечатление, что деоккупировать Бердянск Галицина собралась лично, без помощи ВСУ.
Читайте также: «Начальниця БМВА Вікторія Галіціна: «Що робити далі ми не розуміємо».